Літо цього року видалося гарячим. Не через погоду, а через інтенсивні події довкола України на міжнародному рівні. Серед ключових цього тижня можна назвати такі: візит у країну спеціального представника Держдепартаменту США з питань України Курта Волкера та телефонні переговори між лідерами «нормандської четвірки». Обидві події пов’язані одним питанням, однак мають різні підходи до вирішення українсько-російської кризи.
Так, якщо уважно подивитися на попередні зустрічі й переговори лідерів Німеччини, Росії, України та Франції, то можна відзначити брак реальних результатів. Імовірно, це пов’язано з обмеженістю бажання європейських лідерів вирішувати долю України. Німеччина є одним із головних торговельних партнерів РФ, а Росія — провідним постачальником енергоносіїв. Європейським політикам доволі важко пояснити своїм виборцям, чому саме вони повинні втрачати привабливі й високоприбуткові ринки через конфлікт у країні, що не є членом ЄС і невідома більшості мешканців європейської спільноти. Тому, навіть попри санкції, певні контакти продовжуються, достатньо згадати ситуацію довкола турбін компанії Siemens. Не останню роль у цьому відіграють і підгодовані Кремлем лобісти. Дедалі частіше на різних рівнях можна почути заяви про необхідність скасування або пом’якшення санкцій. Поки що офіційна позиція, озвучена канцлеркою Меркель, — скасування неможливе до повного виконання мінських домовленостей. Утім, як зізнався міністр закордонних справ ФРН Зіґмар Ґабріель, Європа в «нормандській четвірці» лише намагається повернути сторони за стіл переговорів. І знову повторює відому за звітами СММ ОБСЄ мантру про відповідальність обох сторін за порушення «режиму тиші», передає tyzhden.ua.
Чого варті переговори та домовленості з агресором, в Україні вже добре знають. М’якість Європи аж ніяк не сприятиме конструктивному діалогу або реальним звершенням. Припинення вогню не можна безпосередньо вирішити застосуванням санкцій, а інших важелів впливу Меркель і Макрона на Путіна поки що не видно. Як не видно й ролі в переговірному процесі нового президента Франції. Результати телефонної розмови він стисло назвав «прямим діалогом для конкретних дій», про його власні ініціативи даних наразі немає. Але залишається надія, що він буде активнішим за свого попередника. Наразі нещодавня розмова завершилася черговими закликами до припинення обстрілів, відведення важкого озброєння та анонсом подальшої розробки дорожньої карти виконання мінських домовленостей. Про дорожню карту чути з 2015 року, але, доки в ній міститься головна розбіжність між планами РФ і нашої держави, у її виконання повірити важко.
Росії потрібні вибори без участі української сторони й лише потім повернення регіону назад до складу країни як такого собі гальма реформ та євроатлантичних прагнень і джерела нестабільності. Тому вона й далі блокуватиме всіма засобами ініціативи України та її партнерів. Неможливим є і введення на Донбас миротворців під егідою ООН, про що вкотре заявляє Порошенко, адже таке рішення Росія однозначно заблокує в Радбезі Організації. Немає прогресу й у питанні звільнення заручників. Найімовірніше, Кремль не хоче втрачати такий козир, тим більше що питання полонених можна активно розкручувати у внутрішньому політичному середовищі України для критики нинішньої влади, що й роблять «миротворці» на кшталт Медведчука або Савченко.
Можливим посиленням «нормандського формату» могло б стати залучення до переговорів США. Про це каже багато міжнародних експертів, зокрема президент The Potomac Foundation Філіп Карбер. Але поки що Сполучені Штати грають власну, окрему партію. І їхня діяльність видається ефективнішою. Америка активно надає військову допомогу Україні, хоча, можливо, перелік засобів не зовсім той, який хочуть отримати українські бійці на передовій, але й недооцінювати підтримку не варто. Представники США не соромляться називати речі своїми іменами. Так, після нещодавнього відвідування прифронтової Авдіївки спеціальний представник Держдепу Курт Волкер назвав ситуацію в Україні «гарячою війною». Побачивши на власні очі, що відбувається, він заявив про підтримку надання Україні летального оборонного озброєння для боротьби із сепаратистами. На його думку, це «дало б змогу Україні захистити себе» і «вплинути на поведінку Москви». І слід зазначити, що дедалі більше американських «яструбів» відкрито виступають за надання озброєння Україні. Такий крок бачиться єдиним реальним інструментом зупинки Кремля, який розуміє лише силу. Можливо, це озброєння буде надано в межах передбаченої в бюджеті США $350-мільйонної допомоги для нашої держави. Водночас поки що далі заяв і розмов процес не йде.
Не менш важливими є й продовження та посилення американських економічних санкцій проти РФ, що Трамп може підписати вже цього тижня. Новинка законопроекту — позбавлення президента одноосібного права скасування санкцій. У разі підписання будь-яке питання, що стосуватиметься обмежень, потребуватиме затвердження Сенатом США. Крім того, майбутні санкції значно ускладнять процес отримання кредитів російськими компаніями, що вже встигло вплинути на російські фондові ринки. Ішим напрямом стане вкрай важливе для Москви газо- та нафтовидобування. І в тому є певна проблема, тому що санкції США можуть завдати шкоди й певним європейським проектам, у більшості яких є частка російських інвестицій. У Брюсселі вже почали бити на сполох, Єврокомісія готується до розгляду своєї реакції на дії Сполучених Штатів.
Лунають заяви й про контрсанкції ЄС проти США. Адже, на думку європейських політиків, Америка просто намагається втілити власні бізнес-плани із захоплення енергетичного ринку ЄС, витіснивши з нього пов’язані з РФ компанії, скориставшись подіями в Україні як приводом. Навряд чи Брюссель наважиться на відкриту конфронтацію з Вашингтоном, та й у разі необхідності обирати ЄС, імовірно, рухатиметься в бік більш прогнозованого та цивілізованого постачальника енергоносіїв. Однак відсутність спільної мови та певне похолодання у відносинах партнерів не дуже сприятливі для України. Переговори в «нормандському форматі» й візит Курта Волкера на Донбас відбувалися на тлі доволі однозначних жестів Кремля: обстріли на Сході тривають, Росія і далі стягує війська до кордонів з Україною, проводити спільні з Китаєм навчання на Балтиці, попереду навчання «Запад-2017» у Білорусі. Москва чітко дає зрозуміти, що від своїх агресивних намірів відмовлятися не збирається. Тож «дорожні карти» й «припинення вогню» залишаються атрибутом дипломатичної риторики без реального наповнення змістом.
