Глава узбецької діаспори Пермського краю Джахонгір Джалолов днями звернувся до уродженців Узбекистану і закликав їх приєднатися до “спеціальної військової операції”, що проводиться Кремлем в Україні та створити добровольчий батальйон імені Аміра Тимура або якщо простіше Тамерлан.
Своє звернення він адресував узбекам, які отримали громадянство Росії. Як відомо, Кремль щедро роздавав російське громадянство мігрантам. “Ура-патріотизм” Джахонгіра Джалолова зрозуміти цілком можна. Це непогані грошики, тим більше сам Джалолов воювати не піде…
Однак не всім узбекам сподобалася старанність Джалолова, в результаті він ще раз звернувся до місцевих узбеків:
“Мої люди мене підтримали, організація виступила за, але з боку колосальний тиск. Такі погрози! Я, якщо чесно, у такій ситуації вперше опиняюся, коли загрожують моїй сім’ї. І таке пишуть, що просто навіть мені ці слова привести соромно”. . Але хлопці, можливо, не зрозуміли мене… Вони там пишуть: “Чому ти ведеш наших братів на смерть? А тут усе просто: якщо ми будемо з Росією, то у наших дітей є майбутнє. А якщо не буде Росії, то” і ми не будемо існувати як нація, я ось вважаю так».
За повідомленнями ЗМІ, “посольство Узбекистану” пригрозило, що посадить будь-якого громадянина країни на 10 років за спробу участі у СВО.
Сьогодні у Пермському краї також формується добровольча мотострілецька рота “Парма” чисельністю 90 осіб та танковий батальйон “Молот”, чисельністю близько 160 осіб.
Батальйон імені Тимура тут зайвим не буде, більше того, дозволить адміністрації Пермського краю зайняти лідируючі позиції у негласному змаганні, яке для регіонів оголосив Кремль: хто більше добровольчих формувань відправить до зони війни.
Змагання між багатонаціоналами запущено – і набирає обертів. У Якутії закінчується формування добровольчого загону “Боотур”. У Татарстані – загони “Алга” та “Тімер”, у Чувашії – батальйон зв’язку “Атал”.
У регіонах з переважно з російським населенням теж йде набір, так на сайті уряду Ленінградської області з’явилося оголошення про набір в артилерійські дивізіони “Невський” та “Ладозький”».
А в Тюменській області заявили про формування одразу трьох підрозділів із різними спеціалізаціями: саперного батальйону “Тобол”, роти снайперів “Тайга” та артилерійського дивізіону “Сибір”. Омська область оголосила про формування ремонтної роти, роти матеріального забезпечення та медичного підрозділу під назвами “Іртиш”, “Авангард” та “Омь”. Серед інших “іменних” підрозділів – іркутський загін “Ангара”, челябінські батальйони “Південноуралець” та “Південний Урал”, томський “Тоян”. І так – по всій Росії.
Ходять чутки і про формування московського “собянінського полку”, куди вербують мігрантів, обіцяючи їм не лише гроші, а й російське громадянство після півроку участі у російській “не війні”. А про вербування у “добровольці” ув’язнених російських колоній, які мають військовий досвід, і говорити не доводиться – воно вже два місяці йде на повний хід.
Російська влада ставить перед губернаторами завдання – до початку осені сформувати цілий “добровольчий корпус”, чисельністю 15-20 тисяч осіб.
Що цілком логічно у російських реаліях – питання ефективності цієї ерзац-армії навіть ставиться. Москві терміново потрібна “штурмова піхота” – і вона спішно формує сумнівні за бойовими якостями підрозділи, користь яких на фронті буде невеликою.
Чому ж “сумнівні”?
По-перше, військовослужбовці запасу повноцінними військовими не є, ця велика істина відома будь-якому випускнику військового училища. Не менше 3-4 місяців повинні пройти для бойового збивання, освоєння нової техніки та акліматизації щодо театру військових дій. В іншому випадку завербована маса “добровольців” хоч і виглядає на папері грізною силою – насправді ж є “мастилою для багнетів” супротивника.
По-друге, армія – чітко прописана структура, в якій уніфіковано все – від форми до патронів. “Добровольці” ж екіпіруються за дуже цікавим принципом. Для прикладу – приморський “Тигр”: амуніцію (бронежилети та каски) постачає Тихоокеанський флот. Регіональне уряд дбає про одяг і спецспорядження, тобто, як написав губернатор Кожем’яко, про “різні приціли, та квадрокоптери”. Зброєю ж забезпечує Міноборони.
Зрозуміло, що про жодну уніфікацію тут і мови бути не може. Причому, по одязі та спецспорядженню все взагалі виглядає плачевно – за підписом губернатора підприємцям регіону надсилаються листи, в яких від них потрібно закупити те й те. А де ви бачили підприємців, які не намагатимуться закупити щось подешевше, хай і гірше якістю?
Хіба що в тих місцях, де мешкають начальники армійських чи флотських складів, які “добровольцям” видадуть сучасні бронежилети та каски, а не підсунуть зразки 80-90-х років минулого століття.
Адже це – Приморський край, там хоч Тихоокеанський флот із його багатокілометровими складами є. А де щось подібне брати у Тюмені, Омську, Іркутську?
Словом, про реальну боєздатність “добровольчих формувань”, та ще й сформованих за територіальним ознакою, від чого, до речі, Червона армія відмовилася ще у 30-х роках минулого століття, за десять років зумівши повною мірою оцінити всі “достоїнства” територіальних формувань, говорити не доводиться.
Але людей все одно не вистачить. “Добровольців” планують у найкращому разі набрати 15-20 тисяч людей, за російськими мірками – лише на один корпус, який в Україні особливо допомогти Москві не зможе, згорить як солома.
І тут на допомогу Москві приходити добрий старий і перевірений рецепт – мігранти, той самий “собянінський полк”, інформація про який на всіх рівнях засекречена.
А як її не секретити, якщо все, що там відбувається, чи напівлегально, чи взагалі поза межами російського правового поля, які хай і суттєво розширилися через потреби “спецоперації”?
Вербування іноземних громадян переважно з Центральної Азії.
І хоча в їхніх країнах найманство загрожує серйозним тюремним терміном, в Узбекистані – до 10 років, московські вербувальники солодкомовні: “Після певного терміну служби в Україні гарантовано буде надано російське громадянство”.
У спрощеному порядку. Та ще й грошей заплатити стільки, скільки звичайний мігрант і за рік непосильної праці у Москві не заробиш. Схема, як бачимо, цілком робоча, а з підключенням лідерів діаспор, які самі на війну, зрозуміло, не підуть, але грант від Кремля обов’язково отримають – і безвідмовна.
Вже згаданий Джахонгір Джалолов не пошкодував гарних слів: “Наші діти відвідують дитячі садки, навчаються в школах та університетах. Ми живемо і працюємо в Росії. Ми не тільки повинні, ми зобов’язані виправдати той хліб, який ми їсти… Я гордий тим, що я узбек, що я громадянин РФ, і що мій президент – Володимир Володимирович Путін. За Росію, за Батьківщину, служу Російській Федерації!”
Чим відразу викликало захоплення Марго Симоньян, яка написала: “Ось молодці! Всі діаспори так – і національного питання у нас в країні не було б взагалі”. А це на сьогодні – серйозна похвала, тут великими грошима, а то й політичною кар’єрою пахне. Похвала з вуст Маргарити Симоньян багато чого варта! Соціальний ефект “добровольчих” батальйонів, що формуються зараз більш ніж у половині регіонів очевидний – це система відкачування та утилізації російської регіональної бідноти, що зневірилася від неможливості змінити життя на краще.
Російська влада цинічно пропонує їй забезпечити їхні сім’ї через власну загибель. Те саме і з вербуванням мігрантів – Кремль просто в оптових кількостях і дешево скуповує гарматне м’ясо. Бойова цінність цих формувань прагне до нуля, але грабувати і ґвалтувати українське населення вони будуть з вогником та ентузіазмом. Попереду нас ще чекають промовисті фото та відео бронетранспортерів та вантажівок, набитих мародеркою, каральні акції – і труни, труни, труни до Росії. Але “спецоперація” сама себе не обслужить.
А оскільки російські державні структури деградували настільки, що не в змозі вирішити завдання ведення локального збройного конфлікту – і така ерзац-армія здається Москві успішним ходом.
