Блоги ХОЧ І ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ТА НЕ ТОЙ…

ХОЧ І ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ТА НЕ ТОЙ…

231
0

Проводячи екскурсії Немировим або Кам’янцем-Подільським при розповіді про події кінця ХVII століття, зустрічаю здивовані погляди: «Як так, майже тридцять років ця земля входила до складу Оттоманської імперії?». Так, саме так, і панування її в Україні закінчилося 300 років тому. За статтями Карловицького договору територія нинішніх Хмельницької, Вінницької та частини Черкаської та Житомирської областей переходила під Польщу та межувала з Московською державою.

Поразка у війні з Туреччиною, втрата Кам’янця-Подільського, наступ турків та кримських татар на Галичину змусили Польщу укласти 18 жовтня 1672 р. у місті Бучачі дуже невигідний договір. По ньому Туреччина забирала собі Поділля, а на Брацлавщині та Південній Київщині утворюється українське «Сарматське князівство» під правлінням гетьмана Петра Дорошенка. Польща зобов’язалася платити султанові 22 000 червоних монет.

Так вийшло, тому що Україна у другій половині ХVII століття переживала важкий період, який отримав у істориків дуже характерну назву – «Руїна». 30 січня 1667 р. Росія та Польща таємно за спиною українців, підписали Андрусівське перемир’я. Правобережжя повертається під владу Речі Посполитої, Лівобережжя з Києвом – до складу Московії. За особливою статтею, Петро Дорошенко змушений був визнати владу польського короля, але гетьман виношував грандіозний план об’єднання та незалежності Батьківщини. На початку 1663 р., об’єднавшись із кримським ханом, Дорошенко оточив польське військо коронного гетьмана Яна Собеського біля Підгайця. Але татари відступили, і майбутній польський король урятувався, уклавши з Дорошенком тимчасову угоду. Гетьман Правобережної України розумів, що для здійснення мрій недостатньо своїх сил. Тож довелося шукати допомоги у турецького султана. Підписану угоду підтримала козацька рада на річці Россава біля Корсуня. Тут від Магомета IV гетьману вручили булаву, бунчук, прапор, а також захисні грамоти Порти.

У фільмі «Пан Володиєвський» ми бачимо облогу Кам’янця-Подільського величезною армією турків та здавання його. Подія, яка відіграла важливу роль в історії України та вирішила її долю на десятиліття, відбувалася в такий спосіб. У серпні 1672 р. султан Магомет IV на чолі 300-тисячної армії турків і козаків обложив місто та неприступну фортецю. Але на її стінах кількість захисників не перевищувала 1500 чоловік. Був порох і 400 гармат, але мало гармат, та й ті погані. Турки взяли Новий замок та підклали міну у скелю під Старим. Потім пішли на напад і були відбиті, втративши 200 людей. 28 серпня, розуміючи, що допомоги чекати нема від кого, обложені здалися.

Яничар-ага урочисто в’їхав у місто і зайняв його ім’ям султана. Жителям було залишено три церкви – православним, католикам та вірменам. Усіх гарних панянок розподілили: найкращих – султану та візиру, решти – пашам. Кафедральний собор перетворили на мечеть, куди з тріумфом в’їхав Магомет IV. Для більшої урочистості перед ним обрізали восьмирічного хлопчика, продемонструвавши тим самим перемогу ісламу над християнством.

Страшне враження справили розповіді про це у Москві. При цьому повідомлялося, що султан, хан та Дорошенко мають намір іти на Москву. Це була не проста загроза, оскільки подібної Кам’янцю твердині на їхньому шляху не було. За повідомленням київського воєводи князя Козловського було лише три фортеці – Київ, Переяслав та Остер, та й то з малим гарнізоном. На українське населення надії було мало, бо дуже ним допекли московити. “Краще з басурманами, кажуть вони”, – доносив переляканий воєвода. Митрополит Йосип Тукальський безперестанку закликав Дорошенка до Києва, повідомляючи про його незахищеність та підтримку міщан Подолу. Сам Дорошенко називав себе підданим султана та воєводою Київським. У Києві постійно намагалися полагодити кріпаки. Там, де обсипався вал, його кріпили лісом. Але це був Сізіфів труд: місце піщане, а дерну близько не було.

Цар скликав на думу бояр, духовенство та дяків. З тремтінням у голосі він оголосив про успіхи султана, про задуми йти навесні на Київ та Сіверську Україну і питав, що робити? Призначили надзвичайні збори з усіх маєтків та вотчин, по половині з двору, а з городян – «десяту гріш». І якщо султан рушить на Київ, то великий государ сам піде на нього. І тому дано вказівку будувати у Путивлі царський палац. На той час і настала звістка про Бучацький світ. Таким чином, тяжкість нової Турецької війни загрожувала обрушитися на одну Москву, і вся увага її верхівки була звернена на південь.

Треба було домовлятися із Дорошенком. Гетьман, розуміючи всю безвихідь московського царя, вів умілу дипломатію, сподіваючись отримати під свою булаву всю Україну, але помилився. На користь Московського двору було мати слабовільних і покірних гетьманів. Незважаючи на протести широкого загалу козаків, які проголосили Дорошенка гетьманом та Лівобережжям, у 1669 р. на московській стороні гетьманом зробили Дем’яна Многогрішного. Тож план Дорошенка про возз’єднання Батьківщини не відбувся. Він залишився гетьманом Правобережної України під заступництвом Туреччини, яка вела боротьбу з Польщею, яка не визнала умов договору, підписаного королем Михайлом. Все це завдавало великих лих місцевому населенню. Українці поверталися на колишні свої поселення за Дніпром, але московський воєвода, побоюючись їх, переселяв далі у глиб царства. За три-чотири роки багаті та багатолюдні міста Ладижин, Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь обезлюдили. Цей період назвали “Руїною”. Це трагічна сторінка нашої історії зламала Петра Дорошенка. Він бачив один вихід – відмовитися від планів возз’єднання України та повернути булаву народу, який його обрав. Що на початку 1676 р. під стінами Чигирина він і зробив.

4 серпня 1677 р. 120-тисячна турецько-татарська армія під командуванням Ібрагім-паші підійшла до Чигирина. Разом із ним був і син славного гетьмана Юрко Хмельницького. Він, величаючи себе князем Сарматським, надіслав вимогу, щоб стільне місто Чигирин йому підкорилося як гетьманові. 28 серпня турки та самоназваний князь бігли, залишивши під містом 4 тисячі вбитих.

Турки хотіли добитися реваншу наступного року. 9 липня візир Кара-Мустафа вже з великим військом обложив фортецю. Лише за місяць узяли вони колишню гетьманську столицю і, сильно зруйнувавши, залишили її. Але біди не скінчилися, – Хмельницький із татарами залишився на західному боці, зайняв Немирів, Корсунь та інші міста. Напади тривали всю осінь та зиму, а на літо чекали похід на Київ султана. Москва страшенно боялася цього, але й у Константинополі теж хотіли миру, бачачи безперспективність війни.

Почалися переговори через молдавського володаря. Посланець його передавав, що султан бажає миру і «вимагає лише частини України, де житиме Юраське Хмельницькому», далі він продовжив: «Турки раді були б, щоб його не було. Все лихо від нього: за його словами турки чекали, що козаки тільки зачують про нього, то всі до нього й підуть; та тепер нічого цього немає. Коли я їхав сюди і заїжджав до нього, то бачив, що він безупинно п’яний і божевільний». Потрібно зазначити, що недалекий та слабохарактерний Юрій Хмельницький одразу після смерті батька став маріонеткою в руках різних політичних сил. Гетьманом його проголошували у 1659 р. у Переяславі, але під тиском народу на початку 1663 р. він відмовився від булави та постригся у ченці під ім’ям Гедеон. У 1673 р. його захопили татари та відправили до Константинополя, де він перебував архімандритом в одному з грецьких монастирів. Султан вирішив використати ім’я Хмельницького для своїх цілей.

Лише Бахчисарайський мирний договір 13 січня 1681 р. зупинив Московсько-Турецьку війну. Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля залишалися під владою Туреччини. Татари мали повне право кочувати за південними степами України. Держави погодилися не заселяти землі між Бугом та Дністром. Москва зобов’язалася щорічно виплачувати кримському хану «скарбницю». Цей ганебний стан бояри святкували як перемогу.

З 1672 по 1699 р. у Немирові, як і в інших містах, поспіхом будуються мечеті та зміцнюються бастіони. Але особливо турецьким окупантам подобався Шаргород, який вони називали Кучук-Стамбул, тобто Маленький Стамбул (зараз це Вінниччина). Султан 1685 р. востаннє призначив Хмельниченка гетьманом Правобережної України, з резиденцією у Немирові, столиці Сарматського князівства. Гетьман поводився потворно. Про один випадок розповідає «Літопис Величко»: Юрій зазнавав євреїв страти за найменшу провину. Багатий єврей Аарон одружив свого сина, не спитавши дозволу у гетьмана, який велів привести купця до себе. Але той встиг зникнути. Тоді за наказом гетьмана була «жива облуплена» (здерли шкіру) дружина Аарона. За указом обуреного султана «сарматського князя» викликали до Кам’янця на очну ставку з Аароном. За жорстокість він був засуджений на смерть. За одними даними, він був задушений на міській площі і скинутий з мосту. За іншими – його живим, зашитим у мішок, скинули з того ж Турецького мосту до Смотрича.

Але найбільше нагадують про ті забуті події синагога у Шаргороді та кафедральний собор у Кам’янці, де протягом 27 років були мечеті. В останньому храмі зберігся амвон, з якого мулла промовляв проповіді. Він настільки величезний, що триста років немає можливості винести його з храму. А до прибудованого турецького мінарету ставлення було ще терпиміше. На мінареті височіє триметрова скульптура Божої Матері, встановлена в 1756 р., на згадку про вигнання турків.

#ГолосНароду

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я