Немає наочніше символу постмайданних змін в країні, ніж Верховна Рада, з завзятим гигиканіем посилає на хрін генпрокурора і НАБУ, хто забажав притиснути до нігтя декількох досить мерзенних представників депутатського стану.
Причому все це не в звичних закулісних терках, а в прямому ефірі, на очах у всіх. Ніхто вже нічого не соромиться. Мрії збуваються: «Нехай у нас все буде, і нам за це нічого не буде».
Ну це ж нічого, так? У нас же круті зміни в інших областях. Без слова «реформи» нині ранки в дитячих садках не проходять. Правда, при спробах назвати хоч когось їх українських реформаторів народ чухає потилицю. Самі підковані згадують Коболєва і Вітренко в «Нафтогазі» та Нефедова з його ProZorro, і привіт. Це окремі, нехай і важливі ділянки. А так, щоб визначити головного генератора ідей, координатора зусиль і капітана, що задає і витримує напрямок, – ніхто навіть в голову не приходить.
Петро Олексійович, який претендує на звання організатора всіх наших перемог і борця з усіма зРаду, худо-бідно не псує картинку на міжнародному напрямку, але не більше, ніяких разючих ініціатив від нього не виходить. Рівнів мікроменеджерствуя у внутрішніх справах, іншими словами, засовуючи свій ніс в усі дірки, Порошенко уникає брати на себе відповідальність за проблеми і неприємності, залишаючи їх уряду. Знову ж, троє найближчих друзів не сидять, та й взагалі в принципі ніхто ніяк не сяде, так що ніякого Лі Куан Ю з президента не вийшло.
Але і з Гройсмана Аденауер або Мазовецький ніякої – не той особистісний масштаб, а освіту і зовсім незручно обговорювати. Так, в січні 2015 Петро Порошенко чогось похвалився в Давосі, що в українському уряді тільки один міністр не володіє англійською. Тоді всі гадали, хто з двох, Кириленко або Аваков, незважаючи на важкий графік, встиг вивчити буржуйську Януковича Після великого вінницького призову перед Давосом хвалитися нічим, вінницькі «хлопчики” не чиказькі, їм ця заумь не потрібна. Міцні господарники, бери більше, кидай далі, тільки й того. Прем’єр країни, що проходить складний економічний період, не може знайти спільну мову з міжнародної економічної елітою, хоч з перекладачем, хоч без, Володимир Борисович не з грамотіїв.
Може, лямку тягнуть досвідчені іноземні радники, яких очолює Лешек Бальцерович? Судячи з того шоку, який зазнав автор шокової терапії, з ЗМІ дізнався про рішення уряду різко підняти мінімальну зарплату, то іноземних експертів тут ні в що не ставлять.
Виходить, українські реформи, в кращому випадку – сирота, безбатченки, хто на що здатний, а й не здатний – ладно. Найчастіше це просто міф. Нещодавно блогерів запрошували на зустріч з міністром освіти, де розписували прийдешні реформи, відповідно, в освіті. Буде, кажуть, як у Фінляндії. Якщо, звичайно, дадуть грошей. При цьому всі знають: навіть якщо дадуть, як у Фінляндії не буде. Але і не дадуть. Такі ось реформи.
Звичайно, у нас стільки років не робилося взагалі нічого, а якщо і робилося, то неодмінно з відкотом і через жопу, тому ефект низької бази дозволяє створити враження помітних змін, не докладаючи надзусиль. Але нескінченно довго імітувати не виходить. І тоді вони перестають прикидатися. Адже куди ми від них подінемося.
Або все-таки вони небезпечно помиляються?
