Шановні вінницькі проплачені борці за «справедливість», Тарас Шевченко – не новорічна іграшка, що її можна то на ялинку, то з ялинки. Конфлікт вінничан із владою щодо питання пам’ятника Поетові – давній, ще домайданівський…
Під час Майдану зібрано до п’яти тисяч підписів та кошти на встановлення погруддя саме на колишній площі Театральній (нині Майдан Героїв Небесної Сотні). А волю й думку територіальної громади треба поважати й дослухатися до людей (Стаття 5. Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.)
Закидають, що нема дозвільних документів. Скажіть, будь-ласка, а прийняти рішення Вінницькій міській раді про підтвердження місця пам’ятника Кобзарю на Майдані Героїв Небесної Сотні – це море пересунути? На дохідні комерційні об’єкти документи швидко готуються, як в Європі. А все, що стосується пам’яток культури й самої української культури, тягнеться, як на волах. Це – перша заувага.
Друга – ніхто не зневажає Героїв російсько-української війни та Небесну Сотню. Навпаки, були запропоновані проекти, які єднали в одну мистецьку композицію увесь наш пантеон борців: давніх та новітніх. Де були б збережені високі традиції пластичного мистецтва, що маркувало б нас саме як Україну, а не як космополітичне місто. Не захотіли – зчинили бурю. А хто заступиться у місті Вінниці за батька Тараса: борці за свободу, котрі на податковому гачку у влади чи проплачені псевдопатріоти, які ой як тонко відчувають кон’юнктуру політичного ринку: вони постійно провладні при владі, а при якій – їм байдуже.
Третя заувага – хіба труби з нержавіючої сталі є достойним пам’ятником загиблим хлопцям? Кому покладати квіти – трубам? Сухому, виснаженому дереву, на якому не видно жодного прізвища? Четверта заувага – хотіли окремого місця мами Небесної Сотні для своїх дітей, то чи це єдине місце у Вінниці для пам’яті. І чи маленький окраєць галасливої транспортної вулиці біля театру – таке вже вдале місце для споминів, роздумів та пам’яті про синів?
Є Центральний міський парк Вінниці, де є масові поховання українців, які загинули у тій же російсько-українській війні під час окупації совєтами України у ХХ столітті. Чи не доречно було б там зробити місце пам’яті та вшанування наших Героїв?
Я не є членкинею жодної партії та не входжу до жодної громадської організації. Я – звичайна містянка, яка щодня пробігала коло погруддя Поетові, віталась і почувала себе вдома, на рідній землі. Коли ж сакральні символи нації зносять, як ятки на базарі, якось мені моторошно, не на добре це…
Юлія Таранюк
