«Для мене це звична справа — прокинутись о другій годині ночі, погодувати Мію грудьми, а потім вмикають сирени повітряної тривоги», — розповідає Юлія Балагура, колихаючи свою доньку у медичному центрі в рідному місті Буча, неподалік від української столиці. Про це йдеться у спеціальному репортажі ВВС,
38-річна Юлія зараз повернулася додому, але на початку літа вона проїхала 30 кілометрів, щоб народити Мію в лікарні у Києві, оскільки в Бучі немає пологового будинку.
У неї почалися пологи саме тоді, коли Росія почала майже щоночі бомбардувати українську столицю ракетами та безпілотниками.
Свою першу ніч Мія провела у підземному бомбосховищі лікарні, лише за кілька метрів від інших породіль або жінок, які народжували.
Темряву пронизували прорізні сирени та вибухи, каже Юлія, але медсестри закликали жінок зберігати спокій і робили все, щоб їх підтримати.
Російські атаки часто спричиняли відключення електроенергії по всій країні та припинення водопостачання та опалення, що ускладнює надання належного догляду за вагітними.
Юлія, яка вже має двох доньок, знала, що вагітність під час війни пов’язана з додатковими ризиками.
«Ти просто стаєш загартованішою. Ти звикаєш до атак і постійних ракетних ударів. Ти стаєш сильнішою», – каже вона.
Народження дітей відкладається…
З початку російського вторгнення, рівень народжуваності в Україні впав майже на третину.
За даними української аналітичної компанії Opendatabot, яка базується на даних про народження, зареєстрованих Міністерством юстиції України, у першій половині 2023 року в країні народилося на 38 000 дітей менше порівняно з тим самим періодом 2021 року – до повномасштабного вторгнення Росії.
Ще до війни народжуваність в Україні падала, але цей конфлікт роз’єднав сім’ї, змусивши їх відкласти плани щодо народження дітей.
Сотні тисяч чоловіків були мобілізовані на війну, і невідома кількість чоловіків загинула. Деякі молоді жінки також пішли волонтерами, тоді як від 3 до 4 мільйонів українців були змушені втекти до таких країн, як Польща, Німеччина та Великобританія.
«Деякі з цих жінок могли народити цього року, але не будуть. Після закінчення війни вони можуть повернутися в Україну чи ні. Можливо, їхні чоловіки приєднаються до них за кордоном. Деякі сім’ї можуть розпастись», – каже Олександр Гладун, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи у Києві.
Педіатр Наталя Столинець, каже, що до російського вторгнення вона реєструвала в середньому 10 новонароджених на місяць у своєму районі в Бучі, місті-супутнику Києва, де були виявлені сотні вбитих мирних жителів після закінчення п’ятитижневої російської окупації. Тепер, якщо є один чи двоє новонароджених на місяць, вона сприймає це як знак надії.
«Життя не повинно зупинятися, навіть зараз нам потрібно рухатися далі», — каже вона.
Молоді українські матусі розуміють, що народжувати під час війни – це ночувати у бомбосховищах, але деякі з них залишаються непохитними, аби не дозволити Росії «вкрасти їхнє життя і шанс на материнство».
Немає ідеального часу для народження дитини
Галя Рудик та її чоловік Костя Нечипоренко працюють журналістами в Україні, а нещодавно стали батьками.
«Коли, якщо не зараз? Не було сенсу чекати кращого часу. Навіть, якщо війна закінчиться завтра, її наслідки триватимуть роками, оскільки країна повільно відбудовуватиметься. Ми не знаємо, чи буде у нас робота і як воно буде в майбутньому. Крім того, мене обурювало, що Росія намагається вкрасти найкращий час нашого життя», – зазначає Галя.
Їхня донька Марія лише на три дні старша за Мію і теж народилася у Києві під час ракетних ударів.
Костя, каже, що його можуть мобілізувати до української армії будь-коли, і він хоче створити сім’ю зараз, а не чекати.
«Я зрозумів, що не буду вічно молодим. Ідеального часу для виховання дітей для нас, як українського подружжя, у найближчі п’ять-шість років не буде», – робить висновок він.
Не всі однаково думають
Ірина Мельниченко, 35-річна письменниця, яка живе в Києві, каже, що вони з чоловіком вирішили відкласти народження дитини щонайменше на рік після того, як його мобілізували.
Подружжя одружилося лише за три тижні до початку війни і мріяло створити сім’ю та мати власне житло.
«Коли мій чоловік пішов на передову, мені було дуже шкода, що я не вагітна і не маю від нього дитини, щоб любити і піклуватися про неї. Тоді я зрозуміла, що вагітність під час війни з чоловіком на передовій означає, що я можу залишитись матір’ю-одиначкою», – каже Ірина.
Повернувшись у Бучу, Юлія щодня гуляє зі своїми доньками по вулиці. Вона сподівається, що для її доньок, війна незабаром залишиться у далекій пам’яті і від дорослих залежить, чи знову Україна стане безпечним місцем для родин.
