Що отримала Україна, відколи пішла на перші переговори у Мінському форматі
Три роки тому були підписані перші мирні домовленості, які пізніше назвали Мінськими, передає tyzhden.ua.
Офіційно – це «Протокол за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію мирного плану президента України Петра Порошенка та ініціатив президента Росії Володимира Путіна». З тих пір цей документ став найбільш обговорюваним в Україні та за її межами, його хвалять, проклинають, їм прикриваються, в залежності, від обставин всі сторони переговорного процесу.
Щоб реально оцінити необхідність цих домовленостей та ефект від них, треба спочатку згадати умови, в яких він був підписаний. Україна, після ейфорії перемог липня отримала холодний душ Іловайську. Оточена і, здається, вже приречена на зникнення територія самопроголошених «ДНР/ЛНР» знову розросталася, розповсюджуючи свої метастази. Український наступ зупинився, збройні формування відступали, повертаючи під контроль терористів щойно звільнені населенні пункти. Військо складалося з мозаїки. Часто підрозділи однієї бригади могли воювати по всьому фронту, розпорошені по секторах. Добробати, часто високо мотивовані і героїчні, а інколи безконтрольні – норма того часу. Про моральний стан бійців годі й говорити. Поразки, чисельні втрати побратимів та тотальна недовіра до командування – головні теми в армії того часу.
На «гражданці» точилися не менш запеклі «бої». В Києві часто-густо проводилися мітинги, перекривалися дороги. Хтось намагався шукати винних, хтось панікував, чекав повномасштабний наступ і малював лінії фронту вже десь під Києвом чи Львовом, як це обіцяв Путін в своїй розмові з Баррозу. Кожен третій вимагав публічної страти президента, міністра оборони, начальника генерального штабу і решти командування. Кожен другий знав, як воювати краще. Стурбованість людей з радістю використовували в обмінних пунктах, стрибки курсу валюти йшли майже в унісон ключовим боям на передовій. І звичайно не відставали політики, попереду були позачергові вибори до Ради, і обмаль часу заробити важливі відсотки.
Тим часом в світі почали потроху відкривати очі на те, що відбувається в Україні. Після «стурбованості» і «громадянської війни» все частіше на найвищому рівні почали лунати заяви про російську агресію. Скасовано поставку гелікоптероносців «Містраль» в РФ, розширено економічні санкції проти російських компаній. На саміті НАТО у Вельсі заговорили про надання Україні летального озброєння, і про невизнання анексії Криму. Щоправда, озброєння так і не було надане, принаймні те, чого Україна потребувала найбільше.
Війна – це продовження дипломатії, і навпаки. Наступ російських військ наприкінці серпня не можна розглядати виключно як воєнну операцію. Одна з головних задач російсько-терористичних сил було примушення української сторони до певних політичних рішень (переговорів), а в разі максимального успіху – і до капітуляції. Це підтверджують і символічний характер наступальних дій саме на річницю Незалежності, і обмежений військовий контингент (дві батальйонно-тактичні групи), задіяний в цій атаці. Він був достатній лише для нанесення чутливої демонстраційної поразки, але не для повномасштабних наступальних дій. Та й подальшого руху вглиб території України не було (захоплення Дебальцевого в лютому 2015-го не можна порівняти з планами окупації всієї лівобережної частини країни «по Дніпру»). Водночас, розміри сил та наслідки наступу були недостатні для того, щоб викликати серйозну реакцію з боку Заходу. Аналогічна тактика примусу і залякування невеликими силами була використана і пізніше, під час штурму Дебальцево. Свою функцію російські війська виконали, і Порошенко був змушений розпочати переговорний процес. Склад учасників і досі викликає запитання. Чому від України поїхав саме Кучма а Росія відправила свого посла Зурабова? Які повноваження мали учасники зустрічі?
Втім, незважаючи на передумови і те, що фактично підписання протоколу відбулося на умовах Москви, є і певний позитив. Вперше на офіційному рівні Росія була визнана якщо не учасником конфлікту, то принаймні його спонсором. Підтверджений маріонетковий статус «республік». Визначена лінія зіткнення станом на вересень 2014 року, яка потім буде прописана і у наступних документах Мінської контактної групи. Різниця між фактичним та прописаним «кордоном» станом на сьогодні – майже 1700 кв.км. Звичайно, зараз говорити про дотримання бойовиками саме цей лінії недоречно, але це може стати в нагоді при більш сприятливих для України умовах. Крім того, здається українська влада почала виносити певні уроки з таких дій Кремля. Якщо раніше загроза «великої війни» викликала паніку, чим вміло користувалася Москва, то тепер підвищення боєготовності ЗСУ зводить залякування Росії майже до нуля.
Процес переговорів і підписання протоколу супроводжувався потужною інформаційною кампанією спрямованою на дискредитацію української влади. Не в останню чергу цьому сприяла і позиція очільників держави – адже замість поширення достовірної інформації, керівництво ніби самоусунулося від інформування населення, до останнього прикриваючись секретністю. Тому через ЗМІ та соцмережі активно поширювалися чутки та висновки «експертів» про зраду національних інтересів, про капітуляцію, «злив патріотів» тощо. Дехто серйозно вважав, що Порошенко погодився на вбивчі положення «мирного плану Путіна». Багато спекуляцій було й довкола самих положень протоколу, в мережі легко можна було знайти «таємні» положення угод, наповнення яких залежало виключно від фантазії авторів.
Що ж зміг дати нашій країні «перший Мінськ»? Небагато, на жаль. На реальне припинення вогню (перший пункт домоленостей) сподівалися лише вперті оптимісти, але їхні надії були розбиті вже за пару місяців. Росія не змогла досягнути своєї стратегічної мети, повернення України до своєї орбіти, тому війна продовжилася. Попереду була пекельна зима з обороною ДАПу та Дебальцевого. Розведення важкого озброєння, в першу чергу, артилерії та систем залпового вогню відбулося, але переважно на паперах. «ДНР/ЛНР» і досі періодично застосовують заборонені калібри по військовим укріпленням та звичайним населеним пунктам (як було в Авдіївці взимку). Саме тому серед військових з’явився мем «звуки Мінських домовленостей». Ешелони з російськими боєприпасами, технікою та бойовиками продовжують незаконно перетинати український кордон, до якого не допускають спостерігачів ОБСЄ (другий та четвертий пункти). Найманці та регулярні російські військові і надалі залишаються на території України (десятий пункт). Істотно скоротилася кількість жертв, як військових, так і мирного населення. Хоча, нажаль, і зараз втрати продовжуються, але вони не досягають рівня липня-серпня 2014го.
В політичному сенсі Україна змогла отримати певний базис, на який можна спиратися, і до якого можна апелювати, хоча частіше цей протокол намагаються використовувати проти України. Насамперед ,через нечіткість у визначеннях та формулюваннях. Крім того, РФ часто маніпулює порядком виконання мирних угод, представляючи ситуацію в потрібному для себе світлі. В основному це стосується теми виборів на окупованих територіях (дев’ятий пункт) та контролю над кордоном. Україна ухвалила закон про особливий статус Донбасу (третій пункт протоколу), який не вирішив всіх проблем, але створив небезпечний прецедент на майбутнє. В цьому сенсі, Росія досягла своєї проміжної мети, залишаючи ймовірність виникнення нових «народних республік», яким захочеться особливого статусу. Втім, незважаючи на велике бажання «народу Донбасу» «ДНР/ЛНР» так і не були прийняті до складу РФ, як це відбулося з Кримом. Навпаки, Москва дуже зацікавлена в поверненні Донбасу під контроль офіційного Києва, як джерела нестабільності та соціальної напруженості. Головне завдання Кремля на майбутнє – наділити Україну таким собі якорем, який би гальмував розвиток країни і блокував євроатлантичні ініціативи. Не відбувся обмін полоненими (пункт п’ять), вже більше року «республіки» не відпускають захоплених заручників. Звільнення полонених, а точніше його відсутність, доволі успішно експлуатують опозиційні сили для критики ініціатив чинної влади, тому сподіватися на покращення в цьому питанні не варто.
На дипломатичному фронті Мінські домовленості стали певним орієнтиром для західних політиків. Хоча більшість з них вже спочатку розуміла, що виконувати цей протокол терористи не збираються. Після підписання угод, дії ЄС та США багато в чому спираються на виконання сторонами положень документу. РФ та ОРДіЛО не припинили вогонь – продовжуються і розширяються санкції. Не виведені російські війська – в Україну привозять американські радари та «Хамві». Втім і Україна вимушена демонструвати слухняність та миролюбність, оголошуючи чергові припинення вогню та розведення сторін, що в першу чергу дратує військових. Однак така поведінка має своє пояснення. Без неї ті самі американські сенатори не зможуть довести своїм виборцям, чому Сполучені Штати в цьому році повинні виділяти $410 млн на військову допомогу нашій країні. Нарешті, саме завдяки Мінську тепер доволі важко знайти європейських чи американських політиків, які мають ілюзії щодо реальних причин та учасників конфлікту на Донбасі.
Втім Мінські домовленості змогли дати чи не найголовніше, чого не мала тоді Україна – час. На відновлення армії після поразки і початок переозброєння. Для впорядкування добробатів і створення більш-менш адекватної системи управління військами. Для пошуку резервів та допомоги, в тому числі і за кордоном. На рятування економіки від остаточного колапсу. Для наведення ладу всередині країни, поки це дозволяє ситуація на фронті. До наступного перемир’я.
