«Після Іловайська я потрапив у полон до російських десантників з міста Ульянівськ, де народився Ленін. З ними також було небагато місцевих, які називають себе «ополченцями». Пам’ятаю, як один із таких «ополченців», п’яний та весь забитий синіми татуюваннями, стрибав на моїй майже відірваній нозі, розмахував георгіївською стрічкою і кричав російською: «Зачем ты пришел на мою землю? Ты – бандеровская морда!» – розповідає 38-річний Олександр Сарабун на позивний «Вінниця».

«Інвалідність – це в голові»

«Вінниця» пішов воювати добровольцем ще 2014 року. В іловайському котлі чоловік зазнав важких поранень і втратив ногу вище коліна. Це зараз Сарабун шуткує про кафе «холодні ноги», де в Могилеві-Подільському зазвичай замовляють поминальні обіди, та розповідає історії про те, як вони з товаришами у складних ситуаціях співають «Плине кача». А кілька років тому чоловік заново вчився ходити і сприймати себе новим…

«Насправді інвалідність – це в голові. Після ампутації та майже річного лікування я вже з протезом пішов служити до новоствореного батальйону «Донбас-Україна» і був, зокрема, на позиціях поблизу селища Кримське Луганської області. Потім невдало зістрибнув з бойової машини, забив куксу, зламав протез, пережив реампутацію і повернувся вже на полігон. Взимку 2016 року я вирішив займатися волонтерством, адже впевнений, що кожен із нас має робити все можливе для пришвидшення перемоги», – продовжує Сарабун.

Високу ампутацію чоловіка видно неозброєним оком. Зараз Олександр має механічне коліно, яке працює за «принципом викиду» – ти робиш крок вперед, коліно ніби викидається, а потім фіксується у процесі руху.

Така технологія у сучасному протезуванні вважається застарілою – досить багато бійців АТО з аналогічними ампутаціями обирають електронні коліна, які працюють за принципом справжнього суглоба і потребують регулярної підзарядки «з розетки».

Вдруге на війні

«Мені, знаєте, ось це і не подобається – бути від чогось залежним. Мій протез вже треба замінювати, але я не впевнений, що захочу електронне коліно. Найважче у службі з металевою ногою – це коли через постійний рух кукса пітніє і буквально вистрибує з приймача. Зараз не відчуваю дискомфорту, а з першим протезом мучився
і, як мінімум, раз на добу відкладав металеву ногу, аби кукса дихала, та й просто відпочити. Єдине, чого досі не можу, – швидко бігати і ходити на далекі відстані», – каже Олександр.

Сарабун із тієї категорії людей, які не можуть сидіти на місці. Окрім волонтерської роботи в гаражі, він з бойовими товаришами проводить уроки патріотичного виховання у місцевих школах і загалом робить усе, аби його рідний Могилів-Подільський був найкращим містом України.

«Ми тут маємо кордон із Молдовою. Неозброєним оком бачимо їхню територію і часто контактуємо з їхніми людьми. Є ті, хто розуміють ситуацію в Україні, а є такі, хто активно підтримує Росію. Ми з хлопцями якийсь час пильнували автобуси, що курсують до нас з Молдови. Були й курйозні ситуації. Якось, наприклад, приїхав чоловік із георгіївськими стрічками на рюкзаку. Мені здається, що це неподобство – не можна не поважати країну, в якій знаходишся», – підсумовує колишній військовий…