Українці відіграли важливу роль у освоєнні та індустріалізації Росії. Найбільші потоки переселенців із Малоросії прямували насамперед у східні регіони. Так, Примор’я на початку ХІХ століття називали другою Україною.
“Зелений Клин” – далекосхідна територія, заселена колись етнічними українцями.
Розташована в районі річки Амур та Тихого океану.
Справа в тому, що Зелений Клин увійшов до складу Російської імперії значно пізніше, ніж той самий Східний Сибір. Хоча перші спроби колонізації цього району стосуються середини XVII століття, коли Єрофей Хабаров заснував Албазинський острог на річці Амур. З цього часу почалися постійні сутички росіян з китайцями, які також робили замах на Примор’ї.
АЛЕ ЧОМУ САМЕ УКРАЇНЦІ?
Транссибірської залізниці наприкінці ХІХ століття ще існувало. Переважна частина переселенців рушила на далекий Схід пароплавами з Одеси. Тому не дивно, що здебільшого одні з перших колоністів Далекому Сході виявилися саме бідні селяни з Малоросії. Після того за першими переселенцями вже на початку ХХ століття потягнулися їхні численні родичі.
До того ж у Малоросії не існувало общинного господарства. Малоросійським селянам було набагато простіше, ніж великоросійським, продати свої земельні наділи і рушити в далеку дорогу.
У результаті, напередодні 1917 року села переселенців із Київської, Полтавської та Чернігівської губерній практично оточили щільним кільцем Владивосток та Хабаровськ. Переписи перших років минулого століття показували у Примор’ї під дві третини малоросійського населення!
Українці дали Далекому Сходу купу рідних топонімів – саме від них тут з’явилася річка Київка, село Київка, селища Чернігівка, Чугуївка, Слов’янка, Хороль та інші. А далекосхідна територія увійшла до історії як «Зелений Клин». З малоросійського прислівника цей вислів можна витлумачити як «орна земля, вкрита буйною рослинністю».
Або навіть «Приморщина» називалася за прямою аналогією з далекими Чернігівщиною та Полтавщиною. А дехто з гострословів охрестив Далекий Схід «Закитайщиною»
Цікаво, що далекосхідні українці на початку XX століття самі себе називали словом «руські», яке найчастіше відокремлювали від поняття «росіяни».
У Громадянську війну на Далекому Сході виникла низка українських «Окружних Рад» та «Громад», які роздавали своїм мешканцям «українські паспорти». Вставало у свій час навіть питання про організацію тут Української республіки.
Вже в часи СРСР далекосхідних українців практично не залишилося через насильницьку культурну асиміляцію.
Існує кілька хвиль міграцій.
ПЕРША ХВИЛЯ. ІСТОРИЧНА.
Хоча з самого приєднання Сибіру до Росії українці служили там у фортецях, перший потік поселенців з України пішов у другій половині XVII століття, після її приєднання до Росії.
До Сибіру посилалися ті , що виступали проти гегемонії Москви, люди, яких підозрювалися або були викриті в зраді. Наприклад, у 1650-х роках такі були серед прихильників гетьмана Виговського, у 1660-х роках – противники гетьмана Брюховецького, тощо. Також, після Полтавської битви, звісно, всі однодумці Мазепи, після ліквідації Запорізької січі – козацькі старшини, а також учасники гайдамацького руху.
ДРУГА ХВИЛЯ. АГРАРНЕ ОСВОЄННЯ
То справді був аграрний період колонізації регіону, дуже успішний. Сибірські землі дозволяли збирати добрий урожай, незважаючи навіть на суворий континентальний клімат.
Наприкінці XVII століття селян у регіоні було трохи більше 20 тисяч, наприкінці XVIII століття – вже півмільйона, на середину ХІХ століття – 1,5 млн.
На початку XVIII століття Сибір повністю забезпечував себе хлібом і почав торгівлю з Азією та Європою. У цей час у Сибіру оселилися як казенні, а також, у значно більшому числі, кріпаки-втікачі селяни, яким у результаті дали декларація про поселення. За деякими даними у відсотковому відношенні українські губернії дали майже 40% переселенців.
ТРЕТЯ ХВИЛЯ. СТОЛИПІНСЬКА РЕФОРМА
У ході Столипінської реформи на землі в Сибіру та Далекому Сході переселилися тисячі українських сімей. Було утворено компактні поселення, багато топонімів нагадують про Україну: Новокиївка, Харківка, Полтавка. Досі у низці районів Тюменської області є села, в яких мешкають нащадки тих переселенців. У сусідній Омській області є райони, наприклад Київський, Полтавський, які були заселені наприкінці XIX – на початку XX століття вихідцями з України.
Приамурський генерал-губернатор Унтербергер писав, що з переселенців для далекосхідних областей, які вибиралися з Малоросії, – « передбачалося створити дома стійкий кадр російських землеробів, як оплот проти поширення жовтої раси». У Примор’я з 1868 по 1914 рік прибуло 22 122 селянські сім’ї, з них 69,95% становили вихідці з України.
ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ. Великі радянські потрясіння.
Цей період деякі схильні розбивати на кілька: розкуркулювання, втеча з голоду, засуджені націоналісти, військова евакуація, але загалом потік був постійний і стійкий, тому дробити цей етап немає особливого сенсу.
Понад півмільйона українців було відправлено до Сибіру по лінії ГУЛАГу, мільйон – евакуйовано. Саме українські націоналісти становили більшість у норильському Горлазі, де вони підняли повстання 1953 року. Значна частина з цієї категорії переселенців повернулася на батьківщину, але багато хто залишився.
П’ЯТА ХВИЛЯ. ОРГНАБІР.
Задля праці на більшості сибірських індустріальних об’єктів робочими руками, у СРСР працювала система організованого набору робочих. У 1960-ті роки з будь-якої союзної республіки з надмірними трудовими ресурсами відправляли людей у конкретне місце.
Так, у Сибір та на Далекий Схід прямували робітники на виробництва лісової, рибної промисловості, на будівництва, переважно з України. План міжреспубліканського обміну затверджувався щорічно Радою Міністрів.
За весь час існування оргнабору з 1930-х до 1970-х років до Сибіру було переселено не менше 5 мільйонів українців. За даними перепису 1989 року лише у Тюменській області проживало понад 600 000 етнічних українців – це близько третини населення області на той момент. У Тюмені навіть відкрито Генеральне консульство України (у 2012 році переїхала до Єкатеринбургу), діє Національно-культурна автономія українців.
РОЗУКРАНІЗАЦІЯ.
У пострадянський період кількість українців у населенні Сибіру скорочується у всіх регіонах, і значно. Насамперед у північних областях. Більш ніж у 3 рази – у Читинській області, майже вдвічі – в Іркутській області, Бурятії, Якутії, Красноярському краї, Кемеровській області.
На південному заході Сибіру скорочення було меншим, приблизно на третину. На Далекому сході порівняно з 1989 роком чисельність українців скоротилася вдвічі.
Треба підкреслити, що це мало суто об’єктивне коріння, якщо можна так висловитися, внутрішні: просто українці в нових поколіннях не мали можливості навчатися в українських школах чи класах (їх просто не було, наприклад, на всю Москву при СРСР була лише одна українська школа) забували мову та культуру і не вважали себе українцями, і в паспортах записувалися як росіяни.
