Доброволець із Рахівщини, зовсім молодий юнак, який вже чимало пережив за свої 22 роки.
Історія Романа – як із військових оповідань, у яких головний герой, обманувши близьких, тікає на війну.
За плечами – бої на Донеччині та Луганщині, попереду, можливо, військова кар’єра. Роман теж доброволець, який після демобілізації вирішив повернутись до бойових побратимів, але вже у ролі військового-контрактника.
– Розкажи, як ти потрапив до війська?
– Коли почалась історія з Майданом, Кримом, я був на заробітках у Росії. Тоді я вже розумів, що буде біда і повернувся додому. Якраз починались перші хвилі мобілізації. Мого товариша призвали на військову службу, а мені повістка не прийшла, аж образливо було. Тому 8 березня 2014 року я з ним поїхав до військкомату, там розповів про те, де служив раніше. Мого товариша, який службу проходив у Києві, пообіцяли відправити на навчання, а я оскільки мав досвід військової служби, мав поїхати через два тижні вже у зону антитерористичної операції.
Після відправки мене призначили на посаду механіка-водія і через це я також мав ще проходити підготовку на полігоні, але попросився, аби мене відправили у зону АТО в першу чергу.
– Із добровольчими батальйонами під час служби якось перетинались, взаємодіяли?
– Звісно. Ми, наприклад, спільно із одним з батальйонів мінували Луганську ТЕС у смт. Щастя. Тоді діяли за принципом “Україна його побудувала – Україна його і забере”, а якщо і віддавати, то тільки по цеглині.
– А з волонтерами вперше як зустрілись?
– Ну потрапив я в частину сам-один, ніхто не знав про це. Я ж обманув бабусю, сестру. Вони мало не здогадались, коли я ще вдома сам купив собі літню військову форму. Тоді виправдався, мовляв на роботу так зручніше. Серйозніші підозри почались, коли сестра побачила, що я купив собі тактичні перчатки (сміється, – ред.). Один з товаришів по дивізіону розповів волонтерам про мене, так вони мені трохи допомогли, бо я поїхав фактично без нічого. А список всього, що треба було знайти (від зубної щітки до каремата) тягнув на значну суму грошей.
Десь і місцеві допомагали. Ми із Щастя потім переїхали до Дебальцева, де пробули кілька днів. Я взяв під своє керівництво блокпост, навколо якого ми патрулювали три вулиці, вивчали місцеве населення, спілкувались. Блокпост назвали “Гараж”, бо поблизу було багато гаражів. Потім переїхали в Ольховатку (Донецька область, – ред.). Тут один місцевий показав нам покинуту свиноферму. Каже, хлопці, ідіть повідстрілюйте трохи, то будете мати що поїсти свіжого. Він нам поміг, а ми місцевим, бо частину м’яса взяли собі, а решту роздали населенню. Потім і самі роззнайомились із волонтерами і своєю машиною вже зустрічали від них пакунки у Дебальцевому і возили людям у Нікішине, Чорнухине. Найбільше допомоги ми отримували від волонтерів для дітей. Одного разу вони зібрали за два дні два повних “Камази” дитячих речей, одягу, взуття.
Дітей взагалі дуже люблю, і в зону АТО пішов за Україну і за дітей, бо вони не винні через своїх батьків.
Тут ми одного разу зайшли в місцеву хату, а там виявились бабуся із дідусем років семидесяти і двоє дітей малих. Їх батьки поїхали воювати за так звану ДНР, а дітей лишили на старих. То малих ми потім після обстрілів відвезли в інтернат. А їх батьки долею своїх дітей так і не цікавились.
Після демобілізації Роман із військовою службою розлучитись не зміг. Вже вдома влаштувався до селищної ради інспектором військово-облікового столу. Проте згодом сидіти склавши руки не зміг і написав заяву про бажання служити за контрактом.
– Побільше б в Україні патріотів та добровольців, які можуть не тільки на словах воювати і піаритись, то ситуація вирішилася б набагато швидше, – впевнений він.
Зараз Роман у складі свого підрозділу проходить злагодження на військовому полігоні у Рівному та готується до виконання бойових завдань. Перед цим вони пройшли навчання у навчальному центрі у Львівській області.
