Уже кілька місяців історія з Харківським тракторним заводом має характер детективного серіалу. То купував Олександр Ярославський завод, то не купував, то завод відновлюють, то його збираються порізати на метал.
УНН зв’язалася з екс-директором заводу Владиславом Губіним і спробувала розпитати у нього, що ж власне стоїть за інформаційними декораціями навколо ХТЗ.
Владиславе Валерійовичу, чи знаєте Ви про сьогоднішній стан справ на ХТЗ, і якщо можна, в порівнянні з тим часом, коли Ви йшли з заводу.
– На сьогоднішній день можна сказати, що підприємство знаходиться в стані глибокої кризи, десь приблизно з середини квітня поточного року, з цього часу виробничий процес на “Харківському тракторному заводі” повністю зупинений. На мій погляд, ми зараз є свідками маніпуляції менеджменту ХТЗ, який намагається переконати громадськість у тому, що всі проблеми, які є на підприємстві, виникли внаслідок зовнішніх чинників (СБУ, АМКУ і т.д.). Вони намагаються завуалювати власну некомпетентність і перекласти відповідальність на інших. Якщо звернутися до історії підприємства, то ми побачимо, що цей же менеджмент на чолі з Андрієм Ковалем вже керував підприємством раніше в 2005-2007 роках. Тоді вони під гаслами “Врятувати ХТЗ”, “Відродити колишню славу” довели легендарний завод до банкрутства в травні 2007 року. Підприємству потрібно більше 7 років, щоб вийти зі стану банкрутства восени 2014 року. До речі, 2014 рік ХТЗ вперше за 20 років закінчив з чистим прибутком ~ 449 млн.грн. І що ми бачимо сьогодні? Той же менеджмент і ті ж проблеми: зупинка виробництва, невиплата заробітної плати, масові скорочення, доведення підприємства до банкрутства. Це виглядає, погодьтеся, вже як закономірність. Ще, на що хочу звернути увагу, дивним чином повідомлення про зміну власників з’явилися в той момент, коли СБУ заявила про запобігання спробі диверсії керівником ХТЗ Андрієм Ковалем, якому було пред’явлено офіційне звинувачення. І замість того, щоб захищати себе в законному порядку, він втік, кинувши підприємство, а трудовий колектив без засобів до існування, і знаходиться зараз в розшуку, ховаючись від правосуддя. Але варто звернути увагу на те, що акціонерами ХТЗ, як і раніше, є Calverton Esteblishment Limited (21,75% акцій), Alport Enterprises Limited (26,01%), Golden Property Enterprises Limited (17,92%) і ТОВ “Бриз 2007 “(22,75%), тоді як в квітні з’явилася інформація про придбання контрольного пакету власником і власником групи DCH Олександром Ярославським. Цей склад акціонерів незмінний протягом останніх кількох років, а самі компанії афільовані з російськими інвесторами (група компаній “Базовий Елемент”), на яких я працював на посаді гендиректора ХТЗ з 2013-го по 2016 рр. Тому інформація, що контроль над підприємством перейшов від Дерипаски до Ярославського, на мій погляд, носить сумнівних характер.
ХТЗ – приватне підприємство, що належить громадянам РФ. Яким чином це підприємство отримувало ліцензії, і як Міноборони планувало розміщувати оборонні замовлення на фактично російському підприємстві?
– Я розповім. Якщо говорити про виробництво військової техніки, то ХТЗ аж до 2008 року включно виробляв техніку військового призначення. Останній контракт була поставка 38 одиниць в М’янму (Південно-Східна Азія), а також виконання оборонного замовлення для Міністерства оборони в 2008 році. Ліцензія не була анульована, вона минула, і не була продовжена в 2008-2009 роках, у зв’язку з тим, що Генеральним директором, на той момент, був іноземний громадянин Серебряков Сергій Олександрович – громадянин Російської Федерації, тому згідно чинного законодавства отримати ліцензію на виробництво військової техніки не було можливим.
У липні 2013 року, коли я став Генеральним директором, ми підготували пакет документів для того, щоб оформити цю ліцензію, тому що підприємство паралельно виробляло техніку подвійного призначення, тобто не військову техніку, а громадянську, але на базі МТЛБ (це снігоболотоходи). 90% цієї продукції йшло в РФ. Потім був наказ в.о. президента Олександра Турчинова про те, що техніка подвійного призначення заборонена до постачання на територію РФ, і ХТЗ навесні 2014 року призупинив виробництво техніки подвійного призначення.
Що стосується безпосередньо ліцензії, то з 1 липня 2015 року виробництво військової техніки більше не є ліцензійним видом діяльності.
Що ж стосується оборонних замовлень, то їх фактично не було. Були тільки попередні угоди. І як тільки я почав роботу з підготовки їх реалізації, а це розробка і виробництво нових видів озброєння, таких як бойові машини піхоти, бойові машини десанту, самохідні артилерійські установки калібром 120-125 мм і калібром 155 мм під стандарт НАТО, мене викликали в Москву і фактично “зарубали” всю цю історію.
Тобто, Ви розуміли, що мова йде про оборонне замовлення? Як же Ви збиралися збалансувати інтереси Міноборони України та інтереси російських власників?
– Перший момент – якщо брати ХТЗ, то це монополіст з розробки та виробництва гусеничної легкоброньованої техніки. Другий – звичайно, росіяни були проти.
Я їм пояснював все досить прагматично, що це рентабельний бізнес – з одного боку, з іншого боку, ми діємо в законодавчому полі України. Тому що, незалежно від того, хто є акціонером, підприємство є українським, національним підприємством. Так, це приватна власність, але воно діє в рамках тих законів, які існують в цій країні, і нонсенс полягає в тому взагалі, що є приватний інвестор-іноземець, який володіє, в тому числі оборонною, скажімо так, військовою технологією. Це нонсенс, припустимо, в Європі та Америці підприємства, де є можливість випускати військову техніку, взагалі не належить іноземцям, з одного боку. З іншого боку, припустимо в Росії в приватних руках так само зосереджені ряд оборонних підприємств, в тому числі у Дерипаска – є така “Військово-промислова компанія”. І конфлікт інтересів по ХТЗ у нього полягав у тому, що в разі, якщо ХТЗ відновить військове виробництво, він стане конкурентом тим же підприємствам, які випускають аналогічну продукцію в РФ і поставляють її на зовнішні ринки.
Це бізнес-складова, який політичний аргумент?
– Політичних аргументів не було з нашого боку, просто не було. Бо з того боку це, скажімо так, був вирок акціонерам з боку російської влади. До того ж, сама Росія була зацікавлена, ще до Майдану були плани, про те, щоб продати ліцензію в Росію, але там воно якось латентно пройшло, потім Майдан, потім було просто рішення закрити і порізати під виглядом того, що Україна заборонила постачати подвійну техніку.
З ким ви зустрічалися безпосередньо в Росії?
– З Олегом Деріпаскою.
Що він Вам сказав?
– Він сказав скорочувати людей і підготувати, скажімо так, провести план заходів по локалізації виробництва на території РФ.
Тобто, Ви особисто від нього отримали вказівку скорочувати людей і готувати завод до передислокації в Росію?
– Так, особисто, скоротити тисячу осіб в першому півріччі і в другому ще тисячу осіб. Що стосується передислокації, то хочу уточнити: мова йшла про цивільну продукцію, військова продукція в разі перенесення громадянської просто знищувалася, просто все під ніж. Просто під знесення. Саме таке завдання мені і поставили. Як ви розумієте, на цьому моє перебування на ХТЗ закінчилося. Оскільки я не міг погодитися з таким алгоритмом дій, так само як і не міг допустити виконання такого завдання.
Як ви думаєте, нинішньому директору ставлять такі ж завдання? І як ви оцінюєте його готовність до беззастережного виконання?
– Упевнений, що з того часу формулювання завдань не змінилося. Що, власне, видно з дій нинішнього керівництва.
Я думаю, що пан Коваль спеціалізується на порізці, проект “Болгарка” – це його термін. Він підготував, не можу стверджувати, що видав, наказ про скорочення 1000 осіб, а також підписав протокол з компанією “ВКМ-сталь”, яка входить в корпорацію “РМ-РЕЙЛ”, яка, в свою чергу, належить “Російським машинам” Олега Деріпаски, про закриття ливарного виробництва і передачі їх функції на територію РФ. Наказ про скорочення 1000 осіб йде під виглядом оптімізації – скорочення 40% чисельності, це автоматично говорить про те, що підприємство буде закриватися. Але за планами передбачалося скорочення 1000 осіб в першому півріччі цього року і ще 1000 осіб у другому півріччі. Фактично, 2 тисячі співробітників з 2500 – це де-факто ліквідація підприємства. Плани акціонерів полягали в тому, що на підприємствах, що входять в корпорацію “Російські машини” планувалося з серпня запустити виробництво сільськогосподарської техніки. Тобто, перенесення виробництва з Харкова до Росії. Тому що в Росії є програма “1432”, яка стимулює виробництво сільгосптехніки. І найголовніше, що в РФ немає свого трактора – аналога ХТЗ. Найбільший в РФ “Волгоградський тракторний завод” ліквідовано – його знесли. Він був першим тракторним заводом в Радянському Союзі, він на рік старший ХТЗ, і це підприємство знищено в самій Росії.
Я як людина, яка керувала ХТЗ, можу точно сказати, що його перевести так фактично не можна, воно буде знищено і працювати там не буде, там оснащення вивозиться і все. Частину його вивозять, що можна використовувати, решта ріжеться на металобрухт відразу ж. Просто закриття виробництва на Україні. З неможливістю його відновлення.
Так само хочу уточнити, що необхідно говорити не тільки про керівництво заводу, пана Коваля і Шевченка, який замінює його зараз. Думаю, що зараз прийшов час поговорити про пана Ярославського. Він сьогодні для Дерипаски виконує роль маски – начебто як український інвестор з одного боку, з іншого боку під маскою не видно, що російський інвестор нікуди не йшов. Не секрет, що у Деріпаски і Ярославського є ще один спільний бізнес в Харкові – це “Харківський аеропорт”. Які цілі переслідують ці два бізнесмени, можна тільки здогадуватися.
До сумного досвіду можна додати володіння Деріпаскою “Запорізьким алюмінієвим комбінатом”. Що з ним сталося? Знищений. Деріпаска не виконав зобов’язання, комбінат розпиляли на металобрухт, повністю. Україна втратила єдине підприємство з виробництва первинного алюмінію. Упевнений, що така ж доля, за задумом власників, і була уготована ХТЗ.
