На Вінниччині селяни почали вирубувати прадідівські левади. Люди прирікають левади на погибель не тому, що надокучили дерева і солов’ї, – вся ця оаза, Рай земний. Люди вирубують левади на дрова, бо треба чимось палити, щоб приготувати їжу собі і скотині. А газ від української влади, майже по 7000 грн. за 1000 кубометрів, – розкіш.
Її, цю розкіш, не може дозволити собі навіть сільська еліта – це ті, в кого пенсія – 1500 грн.
Дивлячись на широченні пеньки, що залишаються від дерев, яким понад 100 років, селяни думають не стільки про давнє минуле, скільки про недалеке майбутнє: як пережити цьогорічну зиму?
Хати вони будували добротні. На перспективу. Щоб був притулок і дітям, і онукам. Родина для селянина – святе.
У газифікацію своєї оселі кожен мешканець села вклав 10 000 – 15 000 грн.
Як на тодішній курс української нацвалюти до американського долара, – 5 000 – 7 500$.
Кожна хата – 200 – 400 квадратних метрів житлової площі. Щоб обігріти її, за місяць треба спалити як мінімум 1200 – 2400 кубометрів газу. А це – 8000 – 16 000 гривень.
– Не знаю, де люди беруть такі скаженні гроші, – знизує плечима один зі старожилів – цупкенький ще, жвавий дідусь.
– Оформіть субсидію. Тим, хто не може заплатити за газ, з народного бюджету влада обіцяє виділити 40 мільярдів гривень. Начебто, 5 мільйонів сімей з 15-ти уже субсидію отримали.
Мій співрозмовник гірко всміхається:
– Марудно це, чоловіче. Во-первих, скільки це треба виходити, поки доб’єсься. А потім, ту пупсидію дають тіко на 550 кубів газу на місяць – акурат для мої літньої кухні.
Дідусь скручує цигарку. Смачно затягнувшись, пускає кільця диму. Продовжує:
– Боюсь я їхньої пупсидії. На копійку дадут, а тоді хату відберут. Знаю я їхні фокуси! З нашою владою діло мати – все ‘дно, шо з наперсточником в гроші грати: кажеця, вгадав, під яким з трох наперстків шарик. «Там!»,- покажеш. Наперсточник підняв наперсток, на який ти показав, а там – дупель пусто. Я колись так 300 гривень просадив. Мав шо слухати від своєї баби. Кілька років мене пиляла. А потім я взнав, що шарик – в наперсточника в рукаві.
Так шо в пупсидські ігри з яценюками і гройсманами я – не ігрок.
– А як дрова з левади закінчаться? Що тоді?
– Шо, шо … . Будемо ходити в ліс по дрова.
– Посадять.
– Не думаю. Он бачите ліс? То – наш, колгоспний. Коли Кучма розвалив колгоспи, кожен з нас мав получити лісовий пай. Але наш ліс прибрала до рук обласна влада. Видно, наш голова колгоспу був у долі з обласними чинушами. Вони створили «Агроліс». Начебто, комунальне предпріятіє. І дерибанять той наш ліс, як їм заманеться. Знюхалися з поляками, вирізають дуби на паркетну дощатку і везуть у Польщу. Як сировину. По доляру за дощечку. А звідти вже та дощечка поступає до нас по 15 долярів за штуку.
– Може, 15 доларів – не за штуку, а за куб?
– Не знаю, так люди кажуть. Та мені до лямпочки, скільки ті шарлатани наварують на наших дубах. Я не привик щитати чужі гроші.
– Ну, а як закінчиться ліс? Що тоді?
– Шо, шо … . Тоді – Майдан. У селі вже скоро солов’я не почуєш. То як кінчаться дрова, поїдемо в Київ на Майдан. Послухаємо соловейків з нардепії, з адміністрації презідєнта, з кабінету міністрів. Вони так гарно витьохкують, шо взяли відповідальність на себе! От і пощупаємо, що то за відповідальність.
Ет, та що казати! Щось я забалакався з вами. Пора до роботи. Бувайте здорові!
Дідусь поплював на руки і взяв сокиру.
Василь Шевченко для Голос народу.
