Людина з рушницею проти людини з гаманцем

…«Захоплювати держустанови я не дам», – пригрозив Сергій Мельничук у Вінниці. І хоча він вже народний депутат, представили його у ЗМІ  комбатом «Айдара». Та й мало у ньому від депутата: камуфляж з шевронами, бойові побратими по обидві руки, інтонації як у відомого колись російського генерала Лебедя. Такий – слів на вітер не кидає…

…«Захоплювати держустанови я не дам», – пригрозив Сергій Мельничук у Вінниці. І хоча він вже народний депутат, представили його у ЗМІ  комбатом «Айдара». Та й мало у ньому від депутата: камуфляж з шевронами, бойові побратими по обидві руки, інтонації як у відомого колись російського генерала Лебедя. Такий – слів на вітер не кидає…

Питання в іншому: хто він такий, аби комусь щось не давати? Так, депутат від Радикальної партії Олега Ляшка, та вінниччанин, так, колишній командир «Айдара»…Але ж не має наміру він приводити сюди свій батальйон, щоб наводити лад? Адже у Вінниці, хоча й конфлікт між гілками влади, але і губернатор, і глава облради поки що на місці.

Не був свідком розмов Мельничука із супротивними сторонами. Але картинка, показана ЗМІ, натякає: приїхав з Києва ревізор, він розбереться і винесе правильну ухвалу. Мельничук начебто навіть звернення до Петра Порошенка написав. Зі своїми висновками про те, що ж відбувається на батьківщині Президента і спікера парламенту.

Може йому хтось доручав? Але хто? І чому саме Мельничуку?

У кожного подібного конфлікту є свої корені, є такі і у Вінниці. Про них не беруся судити.

Але якщо оцінювати ситуацію нашвидкоруч, то виконавча влада припустилася кількох прикрих помилок, відступів від принципів демократії. По-перше, якщо це правда, що хлібні посади в області і досі займають колишні керівники місцевих осередків Партії регіонів, то щодо їхніх доль треба було, як мінімум, порадитися з ветеранами місцевого Євромайдану. По-друге, якщо пропрезидентські і проспікерські сили дійсно об’єдналися з колишніми регіоналами, щоб змінити главу облради, то і це не можна назвати вдалим ходом. По-третє, помилкою було не пускати на сесію, де готувалися знімати голову облради Сергія Свитка, його прибічників.(До того ж під дивним приводом, що у списку не були зазначені їхні паспортні дані). По-четверте, смішна аргументація заборони на масові акції 7 грудня: мовляв, на сході країни були оголошені вибори.

Справа не в тім, за ким з винницьких начальників більшість. Річ у тім, що небезпечно ігнорувати меншість. Особливо, якщо в ній – безліч вчорашніх майданівців.

Пару днів назад в ефірі у Саввіка Шустера один з лідерів російської опозиції Гаррі Каспаров сказав про феномен українського Майдану одну дуже цікаву річ: «Українці з часів неповного президентства Кравчука усвідомили можливість поразки влади». Тому спроби її народного скидання так просто не зупинити.

Це стосується й Вінниці. Насправді, аби зупинити конфлікт, потрібно лише повернутися до демократії. Але саме це іноді й складно. Адже у нашій країні демократія рідко виходить за межі симуляції. Найболючіші питання – розподіл держкоштів, розділ ринків, власності і землі – у нас вирішуються в обхід демократичних інструментів, кулуарною змовою промислово-фінансових еліт.

Коли говорять, що головний ворог демократії – диктатура, це не зовсім правда. Головний ворог демократії – олігархія.

…Три речі правлять світом: гроші, сила та свобода. І у них є три вираження у політиці: олігархія, диктатура і демократія. У них різні між собою відносини, майже такі, як у відомій грі на пальцях: камінь, ножиці, папір. Демократія перемагає силу, але не може перемогти гроші. Сила перемагає гроші, але пасує перед прагненням до свободи…

Хіба наш перший, помаранчевий, Майдан придушили силою? Ні, його лідерів елементарно прикупили олігархи. А потім вже Янукович, щоб прибрати олігархів до рук, почав будувати диктатуру.

Колись один з правителів стародавнього Карфагена глузливо заявив: «Ми не завойовуватимемо Рим, ми його купимо». І, знаєте, майже купили. Причому трохи не вирвали саме серце демократії – римський сенат. Патриції, отримавши від ворога хабара, вимагали перемир’я. І тільки дивакуватий сенатор Катон не втомлювався вимагати: «Карфаген має бути зруйнований!». І сила врешті-решт перемогла гроші.
Чи не за цим прибув Мельничук з товаришами у Вінницю?

..А тепер повернімося на кілька днів у минуле і згадаймо парламентський демарш колишнього сотника Володимира Парасюка, який нервово відреагував на слова: «Тут тобі не Майдан».

Схоже у залі засідань ВР ми бачили не раз. «Молоді та чисті», злетівши на трибуну, намагалися боротися з «старим і зашкарублим». Але перемагало, зазвичай, зашкарубле. Тихою сапою, непомітним пропханням «потрібних» законопроектів, повзучим накопиченням слухняних тушок. Перемагало тому, що за ним стояв непробивний і невичерпний ресурс – гроші. А за молодими і чистими не було нічого, окрім пари-трійки соратників і надії на прийдешній десь далеко Майдан.

За останній рік усе змінилося радикально. І якщо за опонентами Парасюка стоїть всемогутній Золотий телець, то за самим Парасюком сьогодні не менш могутній Марс – десятки тисяч добровольців. Людей озброєних, рішучих і не пробюачаючих зради.

Аксакали парламентаризму цю небезпеку відчули і порадили сотникові протестувати в цивілізованій формі. Не можна, мовляв, показувати ворогу, що у нас свої сваряться зі своїми.

Усе це правильно. Але ось заковика: у сотників і комбатів немає можливості проявляти свій парламентаризм по-іншому.
Безстрашний Борислав Береза похвалився у ФБ, що став заступником голови парламентського комітету з боротьби з корупцією і пообіцяв: «Через опір «старої гвардії» і нових «Любих друзів», через крики і крики, але ми розірвемо цю корупційну машину». Хтось із симпатиків Берези відкоментвав: «Мурашки зможуть перемогти слона?»

Як ви думаєте, чому так упевнено себе почувають в чужому їм депутатському середовищі колишні соратники Януковича? Чому веселий Шуфрич, агресивний Павленко і такий упевнений в собі Льовочкін? Тому що за ними стоять гроші. І не лише їхні власні, задекларовані під час висунення у депутати. А й – гроші Путіна. Якщо не у прямому розумінні, то у переносному – нинішня просепаратиська оппозиця – це ключик до камери схову невичерпних путінських рессурсов.

Гроші у нашій країні можуть багато. Навіть більше, ніж ми собі можемо уявити. Це і є влада олігархії.
Олігархія мімікрує під демократію. Вона підлаштовується під дотримання процедур, тому що підміняє мотивації цих процедур. Вона купує тих представників демосу, які контролюють процедури. І демократія починає пожирати саму себе.

Стовідсотково за буквою закону, але врозріз з усіма запевненнями висуванців Майдану, у керівництво комітетів ВР потрапляють «герої 16 січня» (ті, хто голосував за «диктаторські закони»). Цілих десять осіб. Їх вимагали виключити, навіть поправку внесли під час голосування. І не остання людина в команді президента Юрій Луценко обіцяв, що поправка врахована… Але подивіться на сайт Верховної Ради: уся десятка залишилася при посадах!

І добре б, тільки Шуфрич та Мірошниченко доводили, що це так потрібно. Але й наші європейські друзі нас не розуміють. «Правильно розподіляти обов’язки між партіями більшості та опозиції» вчить нас глава представництва ЄС в Україні Ян Томбінський. І спробуй поясни йому, що це не опозиція ніяка, а «фінансисти сепаратистського Лугандону».

Є буква закону, а є дух. Юристи, які відпрацьовують великі гроші, прискіпливо дотримуються букви, а демос, який інтуїтивно відчуває дух, але заплутався в процедурних моментах, починає подумувати про живильну силу озброєних легіонів.
Це дуже погано, друзі, і дуже небезпечно!

Усі ми, включаючи владу, не розуміємо, що диктатура до нас прийде не в якості контрреволюції Ахметова та Фірташа, не з Печерських пагорбів і не з Росії.

Диктатура прийде, як захист демократії від олігархії. І буде таки прийнята народом. Що вже не раз бувало в історії.

Що ж робити?

Не можна знищити гроші. Тому що ідеєю можна мотивувати не більш як 20 відсотків людей, а для 80-ти головний мотив – заробіток, виторг, прибуток. Бізнес – різний, великий, малий, олігархічний і навіть лугандонський (вони ж готові продавати нам вугілля!) – потрібен для відновлення країни. Бізнес – це можливість домовлятися. І бізнесу потрібні гарантії, а тому він усіма силами лізе у владу.

Як писав історик Лев Гумільов, після революції, яку здійснюють пасіонарії, приходять так звані «гармонійні особи». Це не ті, хто різнобічно розвинений. Це – за версією ученого – ті, хто усіма шляхами намагається збагатиться. Але разом з цим і відновлює країну. Без них нація приречена.

Ось тільки потрібно зробити якось так, щоб вони знали своє місце. Щоб не сильно тягнули міха своєї «гармонії» на себе, не заривалися, не жили у розкоші, коли народ страждає. Тому вони і повинні боятися таких як Мельничук, Парасюк, Береза, Семенченко…
Але важливо й інше, аби людина з автоматом теж відчувала страх. Боялася зазіхнути на демократію. Щоб не прийшла як матрос Железняков вказувати, що він «дасть», а що «не дасть». Інакше – кінець.

Як добитися такої гармонії? Це питання!

Євген Якунов. Київ.

Джерело: .ukrinform