Увесь світ облетіла звістка про славнозвісних «кіборгів», які понад 200 днів утримували Донецький аеропорт. Про них знімали фільми, писали вірші, складали пісні. Проте поза увагою багатьох журналістів та сценаристів залишилися герої, котрі ціною власних життів відстоювали Луганський аеропорт. Бійці 80-ої окремої десантно-штурмової бригади боронили цей стратегічний об’єкт упродовж 135 днів.
Російські війська та загони сепаратистів захопили… руїни аеропорту у вересні 2014 року, втративши тисячі своїх бійців. Останні 50 днів у цій гарячій точці та на її околицях воював начальник бойового управління 80-ої окремої десантно-штурмової бригади майор Василь Дзяма. Під час зустрічі з героєм я дізнався чимало подробиць бойових дій під Луганськом, Лутугино та Хрящуватим.
До Луганського аеропорту майор Василь Дзяма прибув загартований бойовим досвідом. Ще у 2005 році офіцер упродовж дев’яти місяців перебував у миротворчій місії в Іраку, де передавав свої навики поліцейським, прикордонникам та військовим, здійснював патрулювання кордону з Іраном. Невдовзі потому, як в Україні розпочалася так звана антитерористична операція, військовослужбовець та його побратими з 80-ої окремої десантно-штурмової бригади звільняли від сепаратистів місто Слов’янськ та населенні пункти, розташовані за околицями міста. У ніч із 4 на 5 липня ватажку місцевих бойовиків Стрілку та його спільникам вдалося безперешкодно покинути місто, прикриваючись цивільними людьми. Аби колону не обстрілювали, вони розмістили між своїми бойовими машинами автомобілі з мирними жителями. Ось так і втекли у Горлівку. Вступивши до Слов’янська, наші захисники вивісили на будівлі міської ради національний прапор України.
Уже 11 липня десантники виїхали на підкріплення до своїх побратимів, які перебували в Луганського аеропорту. На той час сепаратисти захопили управління СБУ в Луганську та збили військовий літак, на борту якого перебувало 50 бійців 25-ої повітрянодесантної бригади. У ніч із 12 на 13 липня колона із бійцями 80-ої окремої десантно-штурмової бригади проклала “дорогу життя” та прорвалася в аеропорт, який уже оточили вороги. Десантники перехитрили сепаратистів, об’їхавши Луганськ із західного боку. Бійцям довелося подолати 85 кілометрів. Проте, і на цьому шляху їх наздогнали снаряди із «градів» бойовиків. Внаслідок обстрілів загинуло четверо солдат.
Слідом прорвалися ще дві колони десантників. Тоді було поранено командира десантно-штурмової бригади полковника Андрія Ковальчука. Внаслідок вибуху снаряду йому розтрощило плече. Проте, він відмовився від евакуації. Попри поранення він до останнього дня перебував разом зі своїми солдатами.
– Бог рятував мені життя чотири рази, – розповів майор Василь Дзяма. – Вперше це сталося 24 липня – у день народження моєї покійної матері, кола я прямував до Луганського аеропорту на чолі третьої колони. Ми довозили усі необхідні продукти та воду. Ми розставили бронетранспортери вздовж злітної смуги. Свій БТР, в якому сиділо чимало офіцерів, я поставив крайнім. Раптом почали стріляти установки «Град». Чотири «гради» вистрелило 40 ракет в один квадрат, у центрі якого стояв наш бтр. На щастя, жодна з них в нас не влучила. Лише всі колеса попробивало. Я тоді хлопцям говорив: “Сьогодні день народження моєї покійної матері. Вона, мабуть, нас і оберегла”.
Закріпившись у Луганському аеропорту завдяки добре продуманим діям командира, десантники разом з бійцями батальйону «Айдар» та 1-го батальйону 24-ої бригади зуміли захопити трасу від селища Хрящувате до смт. Новоанновка. Відтак вони почали зачищати селище Георгіївка місто Лутугине, селища Хрящувате, Новосвітлівку, Новоанновку. Буквально до 13 – 14 серпня вони розширили свою площу із аеропорту у три-чотири рази й взяли близько 25 кілометрів траси Ростов-на-Дону – Луганськ. Якби російські війська не увійшли в Україну, уся Луганська область була б під контролем українських солдат.
Під час боїв із окупантами наші захисники неодноразово брали у полон офіцерів та рядових.
– Одного разу одягнувшись, як партизани, бійці батальйону «Айдар» потрапили на похорон двох сепаратистів у Новосвітлівці, де були присутні російські офіцери та специ з ФСБ, – розповідає Василь. – З одного боку їх оточили «айдарівці». А з іншого – ми. Того дня ми взяли близько 40 полонених. Тоді до наших рук також потрапив дезертир з російської армії, якого утримували сепаратисти. Він розповів, що його військова частина була з Алтайського краю. З’ясувалося, що 15 червня їх відправили колоною з БМП до кордону. На бойових машинах повитирали всі знаки, намалювавши позаду білі кола, за якими їх мали впізнавати сепаратисти (на українських машинах опізнавальним знаком були білі смуги). Солдати перебували під кордоном дуже довго. У них виникла підозра, що командування їх обмануло, відправивши на цю війну. Тоді він разом з кількома хлопцями втекли. Проте, лише йому вдалося переплисти ріку Сіверський Донець. На іншому березі він потрапив до рук сепаратистів.
Запам’ятався Василю ще один випадок, оскільки співпав із днем народження його брата. Із селища Хрящувате виїжджала цивільна колона під білим прапором, яку розстріляли сепаратисти. Багато людей загинуло на місці. У колоні їхала сім’я. Молодій жінці розірвало ногу. Сподіваючись її врятувати, солдати передали її медикам в операційну. А її синочка заспокоїли, сказавши, що мамі стало погано. Проте, жінка померла. Дякувати Богу, що поруч з дитиною залишився батько. Люди, котрим пощастило вижити, були настільки налякані, що не хотіли залишати місце дислокації солдат. Військові їх нагодували та надали необхідну медичну допомогу. Тими ж днями вороги обстріляли 3-у роту десантно-штурмової бригади. На місці загинуло дев’ятеро хлопців, серед яких був 23-річний офіцер, в якого напередодні народилася друга дитина. Коли тіла вантажили у чорних мішках, побратими не змогли приховати сліз.
– На День Незалежності вороги влаштували нам “свято”, – пригадує Василь. – Обстріл був настільки сильним, що ми не могли вийти з бункерів. Окупанти вели шквальний безперервний вогонь з якихось новітніх мінометів, воронка від снарядів яких сягала двох метрів у глибину. Я жив у терміналі аеропорту із підполковником та замполітом бригади. Тоді осколками відірвало ліву руку моєму підлеглому Роману Скаковському та дуже пошкодило живіт. На жаль, врятувати життя бійцеві не вдалося. Він помер у львівському військовому шпиталі, коли його дружина перебувала на 9-ому місяці вагітності.
Від 24 серпня десантники залишалися з одним тільки виходом для відступу. З півночі в них лупили сепаратисти, а зі сходу та півдня обстрі¬лювала російська армія. За п’ять днів російські війська були вже ближче. Десантники отримали наказ відтягнутися з довколишніх сіл в аеропорт.
– 30 серпня я знову дивом не загинув, – пригадує Василь. – Того дня виконував обов’язки чергового. Мені подавали інформацію з блокпостів, яку ми розбирали, а відтак віддавали накази про ведення вогню. Увечері я зайшов до підвалу терміналу, почуваючись дуже втомленим. Мене зустрів замполіт, попросивши піти та підбадьорити солдат. Як тільки я вийшов до них, у моє ліжко влучив снаряд. Замполіту, який практично врятував мені життя, відірвало осколками половину стопи. До терміналу потрапив 152-міліметровий снаряд, який пробив дах, третій, другий поверх та підвал. Нам пощастило, що він виявився бракованим та не вибухнув.
Упродовж 28 по 31 серпня під час штурму аеропорту з боку росіян загинуло щонайменше тисячу солдат. Тоді, як за 50 днів перебування Василя Дзями разом з побратимами на об’єкті та його околицях, в аеропорту полягло лише 13 бійців 80-ої окремої десантно-штурмової бригади.
– Вони не могли зрозуміти, звідки ми стріляємо, – пригадує Василь. – Ми виходили, стріляли та одразу ховалися. Нам вдалося відбити дві серйозні атаки, зокрема, зупинити та розбити славнозвісну Псковську дивізію. Ми утримували Луганський аеропорт до 31 серпня. Зранку розпочався сильний артобстріл. Раптом неподалік бункеру вибухнув снаряд із артилерійської системи «Тюльпан». Вибух був настільки сильним, що мене засипало біля входу у бункер. Я отримав контузію та легке поранення ноги. Звідти мене витягнув командир Андрій Ковальчук. Уже за півтора-дві години я лежав під крапельницями. Те, що відбувалося згодом, мені вже розповідали наші хлопці. Тоді на території аеропорту почалися ближні бої. Нападники розмінували поля довкола аеропорту, й почали прориватися з півночі за підтримки сепаратистів. Нашим солдатам довелося викликати удар артилерії на себе. Ми викликали вогонь та ховалися, а відтак артилеристи стріляли. Усе було продумано чітко та грамотно. Подекуди доходило до рукопашного бою. Коли наших хлопців брали в полон, вони вихоплювали автомати та виривалися. Вороги попалили всю техніку. І все-таки боялися зайти на нашу територію, оскільки ми так використову¬вали місцевість на свою користь: Коли їхали танки, хлопці з’являлися, мов з-під землі, обстрілювали з гранатометів та знову зникали. Усе було, як в Афганістані. Нападники не знали, звідки їх обстрілюють. Гадаю, що росіянам далеко до нас у веденні боїв. Окупанти вигравали за рахунок того, що у нас була понищена техніка. Російські розвідники постійно доповідали про те, що в аеропорту перебуває кілька тисяч наших військових. Хоча насправді нас було не більше п’ятсот чоловік….
Коли стемніло, вороги відступили, втративши багато живої сили. Проте, продовжували обстрілювати з артилерії. Тієї ночі десантники за наказом командира зібралися відходити з аеропорту. У них уже залишилося мало техніки, не було чим оборонятися й не було, що обороняти. У ці дні луганський термінал було зрівняно із землею. Під покровом ночі, солдати під командуванням Андрія Ковальчука почали виходити з аеропорту малими групами. Коли Василь Дзяма сів поруч з іншими солдатами у «КАМАЗ», принесли важкопораненого. Він одразу ж вискочив з автомобіля, аби військові мали можливість розмістити там бідолаху.
– Одинадцятеро із нас під обстрілами, пішли пішки, – розповідає Василь. – Доки ми ще були на адміністративній території, було легше рухатися під прикриттям споруд. Вийшовши на трасу, прямували узбіччям дороги вздовж якої було заміновано поля. Як тільки на горизонті з’являлася будь-яка машина, ховалися у кукурудзі, що росла попри дорогу. Далі не відходили, бо можна було підірватися. Так ми пройшли десь близько двадцяти кілометрів, діставшись до Лутугине. Це був четвертий раз, коли Бог врятував мені життя.
Василь Дзяма повернувся додому 14 вересня. Тут його чекав шестирічний та 13-річний сини Іван та Вадим і дружина Люба. Усією сім’єю вони дуже вболівали та переживали за свого єдиного десантника.
– Після повернення додому, Іванко ні на крок не відступав від мене, увесь час повторюючи: “Тату, я тебе люблю”, – каже Василь. – Фактично сім’я допомогла мені вийти з того важкого психологічного стану, в якому я перебував.
Після повернення до рідного краю на Василя чекало ще одне випробування. Майже до Нового Року 2014 року він перебував у львівському військовому госпіталі, лікуючись від контузії. Лікарі встановили йому ІІІ ступінь травми (четвертий вважається найважчим). Покинувши стіни лікарні, майор організував благодійний фонд й нині допомагає хлопцям, які зазнали поранень на війні, та сім’ям тих, хто загинув, захищаючи Україну ціною власного життя.
