Неймовірна історія та культура найбільшої країни в Європі вимагають серйознішого ставлення всього світу
На цьому тлі західний світ, особливо Америка, сьогодні має переосмислити роль України у світі, пише Рорі Фіннін, доцент кафедри українознавства Кембриджського університету, автор книги «Чужа кров: кримські злочини Сталіна та поетика солідарності».
Це була просто випадкова фраза. У вересні минулого року The New York Times повідомила про серію зухвалих операцій українського спецназу при евакуації мирних жителів із Афганістану після того, як країна опинилася під контролем талібів. «Відвідайте Україну, – йшлося в статті, – це маленька, але загартована в боях нація».
Навіть сьогодні, коли Росія накопичує війська вздовж кордонів України та погрожує різкою ескалацією неоголошеної 8-річної війни, більшість американців не звернуть увагу на це слово: «маленька».
Це велика проблема. Україна – найбільша за територією країна в Європи. Її населення приблизно таке ж, як і населення Іспанії. Погляньте на будь-яку карту – Україна зовсім не маленька.
Але на Заході дуже часто припускають протилежне. Дехто стверджує, що Україна – це відблиск на радарі, вона з’являється на екранах і в стрічках новин приблизно раз на десятиліття.
Розпад Радянського Союзу у 1991 році. Помаранчева революція у 2004 році. Анексія Криму у 2014 році. А тепер захоплення геополітичних заручників російським президентом Путіним у 2021–2022 роках, що викликає тривогу з приводу підготовки нової світової війни.
Щоб протистояти каскадній агресії Кремля, почніть із перегляду власного ставлення до України. Це велика країна, яка має постійне стратегічне та інтелектуальне значення, і не лише через її людський капітал, багатий економічний потенціал чи ключове становище між Росією та Євросоюзом. Крім питань про те, де вони знаходяться, українці важливі тим, що вони роблять і що вони зробили в минулому.
Правда в тому, що політична та культурна діяльність України допомагала формувати та перекроювати карту Європи протягом поколінь. Справді, українці відіграли активну роль у загибелі не однієї, не двох, не трьох, а чотирьох різних імперій, включаючи Австро-Угорщину та Радянський Союз.
Ця роль невипадкова. Вона була завойована з великими труднощами, тому що головна національна ідентичність українців базується насамперед не на етнічній чи релігійній приналежності, а на ідеї: цілковита демократична свобода.
Комусь ця ідея може здатися нудною або дивною. Зрештою, українців на Заході часто бачать як ненаситних олігархів і корумпованих ворогуючих політиків – і не безпідставно. Але загляньте глибше за інтриги сучасної української еліти – і ви побачите живе масове громадянське суспільство, яке втілює ідею українського громадянського націоналізму. Особливо з 2014 року, після того, як сотні тисяч протестувальників боролися з корупцією та проливали кров за свободу та верховенство закону під час Революції Гідності.
Тим часом Путін пішов на все, щоб довести, що не існує такої речі, як окрема українська нація. Ми повинні розуміти цю аферу. Один із багатьох фронтів війни Росії проти України – інформаційний. Знову і знову Путін активно намагався просувати наратив про Україну та українців як частину так званого «русского мира». «Росіяни та українці, – наполягав він у липні минулого року, – це один народ, єдине ціле».
Твердження Путіна яскраво ілюструє давню практику росіян не розглядати українців як суб’єктів їхньої власної історії, заперечувати їхню історію та культуру. Лідер більшовиків Володимир Ленін найкраще зрозумів це. «Ігнорувати значення національного питання в Україні, – писав він, – означає зробити глибоку та небезпечну помилку».
То що ми бачимо, коли сприймаємо сучасну українську державність серйозно, на її власних умовах? Ми бачимо потужний антиколоніальний соціальний та культурний рух в прагненні до державних інституцій на чолі із сильними людьми. Ми виявляємо, що у сфері політичних цінностей Україна не є «двоюрідною сестрою» Росії. Це конкурент Росії.
До XVII століття майже вся територія сьогоднішньої України перебувала у складі Речі Посполитої, тобто у польській «сфері впливу». До цього моменту, протягом більш як трьох століть, українці та росіяни взагалі розвивалися різними політичними орбітами. Ці орбіти перетнулися у Переяславському договорі 1654 року. Тоді Україною називалася земля, контрольована Козацьким Гетьманатом – автономною державою, яка виокремилася з Речі Посполитої після кривавого козачого повстання.
Українські козаки та російський цар уклали договір у Переяславі, який став початком непростих відносин. Це була угода між сторонами, які потребували перекладачів та називали один одного «іноземець».
Проте сьогодні Кремль презентує Переяславський договір як «возз’єднання», за цим терміном насправді криються імперські замашки Росії.
Через півстоліття цар Петро I відмовився дотримуватися підписаних з козаками угод про взаємний захист, що спонукало гетьмана Івана Мазепу повернути свої сили проти російської влади. Драматична поразка Мазепи у Полтавській битві 1709 року викликала нові проблеми. Солдати Петра зрівняли із землею столицю Гетьманщини, але політична автономія українського козацтва все ще частково зберігалася упродовж більшої частини XVIII століття.
Європейські карти того часу показують, що «Україна, земля козаків» розміщувалася в межах, подібних до тих, які ми знаємо сьогодні. Проте в 1775 році російська імператриця Катерина II, прагнучи за рахунок сусідніх народів розширити Російську імперію, зруйнувала останні опори українського козацтва і запровадила інститут кріпосного права.
У міру того, як Україну в XVIII і XIX століттях все більше поглинала російська імперія, її часто називали «Малоросією» – термін, який може сьогодні певною мірою пояснити враження про Україну як про «маленьку».
Але походження назви, придуманої православним патріархом у Константинополі на рубежі XIV століття, коли Московія була не більше ніж молодим князівством на півночі, швидше за все, пов’язане не так з розміром, як з відстанню. «Русь» була історичною назвою як народу, так і великої території на місці сьогоднішніх України та Білорусі. Для патріарха в Константинополі «Малоросія» – або «Мала Русь» – означала прилеглу Русь. Воно протиставлялося «Великій Русі», – що означало Русь далеко, на периферії. Аналогічно звучать Мала Азія та Велика Азія або навіть такі терміни, як Великий Нью-Йорк.
Українці часто ясно заявляли про свої відмінності з росіянами, але лише поет-новатор середини ХІХ століття сформулював ці розбіжності в зрозуміле етичне та політичне послання. Цим поетом був Тарас Шевченко, і його пристрасть до свободи, відраза до тиранів та недовіра до політичної влади стали першоджерелом сучасної української державності. Без нього сьогоднішньої України не було б.
Шевченко осмислив історію українців, зосередивши їхню ідентичність на головній ключовій цінності, вищій за всі інші: свобода, воля. Всі національні рухи прагнуть свободи для свого народу, але Шевченко, колишній кріпак, добре знав, що таке рабство і неволя. Його антиколоніальні гасла «Боріться – поборете!» лунали на вулицях Києва під час Революції Гідності 2013–2014 років. Вони звучать зараз у всій країні.
Для Шевченка ідея «матері України» була антиподом аристократії на заході та самодержавством на сході. У своїй поезії він формулював українську ідентичність не як питання етнічної, релігійної чи політичної приналежності – він не любив ні гетьманів, ні царів, – але як питання культурної автентичності. ««Чи діждемося [свого, українського Джорджа] Вашингтона з новим і праведним законом? – запитував Шевченко. – А діждемось-таки колись…»
Шевченко писав свою національно-обʼєднувальну поезію українською, але у своїй прозі використовував і російську мову. Він не розглядав мовну політику як гру. «Нехай росіяни пишуть, як хочуть, а ми писатимемо, як хочемо, – заявив він. – У них є мова, і у нас є своя мова».
У віршах Шевченко надавав перевагу українській мові, але у житті він практикував те, що сьогодні називається українською двомовністю, коли у повсякденні можуть легко циркулювати як українська, так і російська мови.
Американці часто неправильно тлумачать цю багатомовність. Насправді сьогодні в Україні спілкування українською чи російською в жодному разі не є чітким показником політичної приналежності. За словами екс-президента Петра Порошенка, російськомовні становлять більшість із тисяч українських військовослужбовців, які загинули у неоголошеній війні з Росією.
Визвольне послання Шевченка породило громадянський націоналістичний рух, який скористався падінням режиму в 1917 році, щоб оголосити про народження власної країни: Української Народної Республіки.
Ленінські більшовики перемогли Українську Народну Республіку через кілька років, але тільки після того, як визнали, що Україна – це нація, яка заслуговує на форму державності. Саме завдяки цьому Радянський Союз на теренах колишньої царської імперії формально був союзом національних республік, а не імперією, і головною причиною цього були українці.
Радянського Союзу вже давно нема. Сьогодні в кремлівських коридорах, як і раніше, панує сильний російський шовінізм стосовно України. З 2014 року це призвело до загибелі тисяч громадян України.
Зараз цей шовінізм робить заручниками понад 40 млн людей. Погрожуючи вторгненням в Україну, Путін не лише робить ставку на те, що Заходу не має ніякого діла до України. Він також робить ставку на те, що Захід не знає та навіть не бачить Україну. Наше невігластво підживлює агресію Путіна.
Але коли ми дивимося на Україну її очима, коли ми бачимо Україну такою, якою вона є – величезною, ключовою, унікальною країною, народ якої знову на передовій лінії боротьби за демократичну свободу, – ми демонструємо всьому світу, що Путін помиляється.
#україна #війна #озброєння #історія
