Випадки торгівлі людьми трапляються майже у всіх державах світу. Але в Україні ні правоохоронці, ні влада, схоже, не чинять достатніх зусиль для протидії цьому відголоску давніх і недобрих часів
Щорічний звіт Держдепу США по торгівлі людьми, презентований керівником відомства Джоном Керрі, навряд чи може потішити українців, повідомляє depo.ua
Україна знову потрапила до переліку країн, уряди яких наче й намагаються покласти край цьому ганебному явищу, принаймні – декларують подібні наміри, однак впоратись із завданням не можуть. А, проаналізувавши факти й статистику, зібрані авторами звіту, виникає підозра, що й не дуже хочуть. У цьому сумному статусі Україна залишається третій рік поспіль – але й перед тим результати не сильно відрізнялись.
Звичайно, немала частина наших проблем породжена російською агресією на Донбасі, яка зігнала з обжитих місць 1,3 мільйони українців, зробивши їх вразливими для злочинців-трафікерів. Рівно як дедалі частіше жертвами работоргівлі стають мешканці територій під контролем сепаратистів. І американські оглядачі, звісно, відверто це визнають.
Але й з агресією на Донбасі не так все просто, і списати всі гріхи на росіян та “ватників” не вийде. Бо якщо американців шокує той факт, що навіть сепаратистське керівництво визнає, що за нього часом воюють 14-літні “солдати” – то повідомлення про українських “бійців”, які “пристають” до добровольчих батальйонів, не досягнувши 16 років, шокує не менше. І всі ми, звичайно, розуміємо, що “в них” діти-солдати – це “жертви зомбування і експлуатації”, а в нас – “юні і свідомі патріоти”. Але від того дикість не перестає бути дикістю. Ні “в них”, ні “в нас”.
Окрім того, на війну можна дещо списати – але далеко не все. Наприклад, минулого року Міжнародна організація з міграції у 2014 році надала допомогу 903 громадянам України – жертвам торгівлі людьми, натомість уряд ідентифікував лише 91 жертву работоргівлі! Не надто потужна і не надто чисельно представлена в Україні недержавна організація зробила в 10 разів більше, ніж міліція, прокуратура і весь сонм українських правоохоронців. Причина – проста. Ті, хто хочуть допомогти, шукають інформацію про жертв і допомагають, а правоохоронці – чекають на прихід жертви і вимагають від неї доказів вчинених проти них злочинів. Наступна стадія – це хіба розповсюдити подібну практику на вбивства. “Без заяви, написаної вбитим, і переконливих доказів вчинення злочину, вбивство не розслідується”…
Правоохоронні органи в 2014 році розслідували 109 злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми, в порівнянні з 130 у 2013 році. 109 злочинів – на всю Україну. Впродовж останніх років безупинно зменшується і кількість звинувачених та засуджених за торгівлю людьми.
Природно, що подібний підхід якось не зовсім допомагає побороти работоргівлю в Україні раз і назавжди – рівно як і 80 000 гривень (по 0.2 копійки на українця) виділених з центрального бюджету на анти-трафікінгові заходи.
Звичайно, у звіті Держдепу є чимало корисних порад, як впливати на правоохоронну систему та суди, щоб ефективніше протидіяти работоргівлі. Ці поради нічим радикально не відрізняються від того, що радили Україні в минулі роки. Без видимих слідів успіху.
Натомість складається враження, що на тлі економічної кризи і загального зубожіння населення, яке, хоч-не-хоч, а буде вимушене використати всі – нехай і сумнівні – шанси на заробіток, українські правоохоронці від боротьби з работоргівлею фактично самоусунулись. А там, де є попит і пропозиція – обов’язково будуть і “успішні угоди”. Все питання лиш у ціні.
