Указом Президента України від 8 вересня 2014 року полковника Гордійчука нагородили орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня. 21 жовтня того ж року “Сутінку” присвоїли звання Героя України, а указом Президента від 23 серпня 2016 року Ігорю Гордійчуку присвоєно військове звання генерал-майора.
Про легендарного генерал-майора Ігоря Гордійчука, який тримав Савур-Могилу, пише Знай
Висота 277 Савур-Могила була ключовою позицією німецької оборони на “Міус-фронті” під час Другої світової війни. Під час її штурму загинуло в повному складі кілька радянських дивізій. Висота зберегла своє стратегічне значення і під час російсько-української війни.
Саме після заняття Савур-Могили російські артилерійські коректувальники зуміли заблокувати всі пересування на дорогах та відрізати від постачання 24-ю, 72-ю механізовані і 79-ю аеромобільну бригади в секторі “Д”. Виведення військ було можливе тільки в разі захоплення Савур-Могили. Висота мала стратегічне значення для всієї обстановки на прикордонній ділянці фронту, і кращі загони російських і кавказьких найманців “ДНР” були кинуті на її оборону.
Для забезпечення захоплення висоти українське командування вперше застосувало найпотужніший засіб вогневого ураження на озброєнні ЗСУ. 28 липня по висоті був нанесений удар двома оперативно-тактичними ракетами “Точка-У” 19-ї ракетної бригади.
Підрозділи 51-ї механізованої, 25-ї повітряно-десантної та 95-ї аеромобільної бригад 6 днів вели бої по захопленню висоти, і нарешті повністю відбили її у російських найманців.
Однак, нагорі було всього кілька невеликих укриттів. А російська артилерія вела масовий обстріл висоти і за допомогою безпілотників била по укриттях. Село Петрівське біля підніжжя Савур-Могили було зайнято нашими підрозділами, але сама гора раз по раз залишалася – постійний шквальний вогонь російської артилерії чергувався з атаками загонів російських і кавказьких найманців.
Але командувач антитерористичної операцією Віктор Муженко прийняв рішення утримувати висоту. Російські колони на південному фронті знаходилися в полі зору спостерігачів із Савур-Могили, і наносити їм вогневе ураження було можливо, тільки якщо вершина знаходитиметься в наших руках.
Муженко прийняв рішення забезпечити постійне спостереження і коригування артвогню по проривається російським колонам в прикордонному районі. Для виконання цього завдання Муженко був потрібен надзвичайний командир, якому б він довіряв. Цією людиною став полковник Ігор Гордійчук. Учасник багатьох бойових спецоперацій на фронті був відомий багатьом в АТО як позивний “Сутінок”. Отримавши завдання від командувача АТО, Гордійчук не вагався, а відразу приступив до підготовки для виконання бойового завдання. Часу було небагато.
“Ігор прекрасно розумів, що це квиток в один кінець. І шансів не повернутися з цього завдання набагато більше, ніж шансів вижити. Там було смертельно небезпечно. Але він, як військова людина, розумів ключове значення Савур-Могили, і знав, що цей наказ необхідно виконати. “Сутінок” надійшов наказ тримати оборону Савур-Могили за всяку ціну “- повідомив один з друзів Гордійчука, командир спецназу.
12 серпня розвідники Гордійчука з групи спеціального призначення “Крим” прорвалися на Савур-Могилу, взяли під контроль спостережний пункт на вершині, і приступили до коректування артвогню.
По виявленим колонам бойової техніки, які незаконно втручалися на територію України, багаторазово наносилися удари артилерією. Противник миттєво оцінив загрозу, яка перед ним виникла. Для знищення українського загону було притягнуто великі сили російської артилерії й загони російських найманців з бронетехнікою.
Невеликий загін українських військ – зведена батальйонно-тактична група 51-ї механізованої бригади чисельністю як звичайна рота займала село Петрівське біля підніжжя Савур-Могили, але їх сил вистачало лише для оборони і прикриття машин постачання, які іноді проривалися на Савур-Могилу.
Група Гордійчука перебувала під постійним вогнем важкої артилерії, і майже щодня піхота супротивника штурмувала вершину. Гордійчук неодноразово був контужений, але позицію не кидав, тільки іноді він відключався в бліндажі, але потім відновлювався.
Денні штурми іноді відбивалися за допомогою артилерійської підтримки, але нерідко тільки за допомогою стрілецької зброї і гранатометів. Найманці зробили також шість спроб захопити Савур-Могилу вночі, але завдяки грамотно організованій обороні захисники несли мінімальні втрати.
18 серпня стало очевидно, що межа людських можливостей є навіть у цих залізних людей. Бійцям на Савур-Могилі було потрібно підкріплення, і завдання провести допомогу на Савур-Могилу отримав офіцер штабу високомобільних десантних військ полковник Петро Потєхін.
Потєхін повів на Савур-Могилу 8 бійців 25-ї повітряно-десантної бригади. Разом з ним на допомогу Гордійчуку пішла група добровольців-розвідників зі складу 4-ї роти 42-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області під командуванням підполковника Олександра Мельниченка – позивний “Сокіл”. Потєхін віз також нову апаратуру зв’язку. І Мельниченко і Потєхін прекрасно розуміли, що вони прямують туди, звідки майже немає шансів повернутися.
До них приєдналася група артилерійських коректувальників. На Савур-Могилу пішли тільки добровольці, яких добровільно на допомогу товаришам повели БМП 28-ї механізованої бригади і БТР 3-го полку спецназ. Потєхін провів підкріплення на Савур-Могилу, і Гордійчук здійснив ротацію – група “Крим” пішла. Але сам полковник залишився на вершині, і продовжував виконувати бойове завдання і повідомляти інформацію про противника.
Під час чергового масового штурму 19-го серпня полковник Потєхін був важко поранений, загинув десантник Кандела. Поранених евакуювали, але Гордійчук з Савур-Могили не йшов. Бійці 4-ї роти 42-го батальйону Територіальної оборони Кіровоградської області під командуванням “Сокола”, допомогли утримати Савур-Могилу – вони теж стояли до кінця.
Десантник 25-ї бригади Денис Міщенко, який захищав Савур-Могилу, згадує про те, як боролися наші воїни:
“В укриттях навколо гори, в полях навколо гори була велика кількість трупів бойовиків, знищених при відбитті атак на висоту. В околицях висоти було розкидано безліч кинутого ними спорядження, зброї, боєприпасів. Під Савур-Могилою була мертва зона. Запах просто жахливий. У них не виходило нас взяти. І за це російська артилерія громила нас цілодобово. Це було пекло”.
Боєць 4-ї роти 42-го батальйону Олег Мезенцев згадує про полковника так:
“Вічно непосідючій, бігає, полковник, забіжить, говорить з кимось і одночасно простягає руку, мовляв – дай води попити – так само мовчки набрав йому води, він швидко випив і знову втік. Вітаюся з ним – здоров’я бажаю! а він у відповідь весь час – привіт, братка! З таким теплом згадую його”.
20-го серпня після чергового артилерійського нальоту і атаки найманців, підрозділи 51-ї бригади самовільно покинули Петровське. Апаратура зв’язку на вершині була виведена з ладу, зв’язок йшов по мобільниках. Однак чергові атаки піхоти захисниками висоти були відбиті.
З 20-го серпня прикордонний район був уже зайнятий загонами російських найманців, що діють за підтримки російської артилерії. Захисники Савур-Могили перебували в повному оточенні – найближчі наші позиції були в 40 кілометрах. Однак загін українських спецназівців продовжував триматися.
23 серпня вдень російські війська почали наступ на Південному фронті в секторі “Д”. 24-го вранці “Сутінок” продовжував передачу відомостей про численні колонах російських військ, які наводнили район Савур-Могили. Але за переданими координатам наша артилерія вже не могла завдавати ударів – їй довелося відійти від Савур-Могили під ударами регулярних російських військ.
24-го почався черговий штурм висоти – знову били танки прямим наведенням, новий загін піхоти противника – кавказькі найманці, лізли на висоту. І знову штурм був відбитий з великими втратами для противника.
Бійці говорили Гордійчуку, що утримання висоти в такому глибокому тилу противника, без артилерійської підтримки, недоцільно. Але “Сутінок” не мав наміру відступати, і продовжував виконувати бойове завдання, поки 24 серпня не надійшов наказ на відхід з Савур-Могили. На той час стало ясно, що Савур-Могила знаходиться в щільному кільці – машина 3-го полку спецназ, яка прорвалася, щоб урятувати поранених, була розстріляна російськими найманцями в Петровському.
Вночі “Сутінок” дав наказ на відхід з Савур-Могили. Переорана висота 277 була залишена українськими вояками після 12 діб безперервних боїв. Всі ці 12 діб під постійним вогнем ворога полковник Гордійчук не кидав зайняту позицію, незважаючи на поранення в руку і контузію. “Сутінок” вів свою групу ночами. Вони йшли до найближчих позицій українських військ – це була вже оточена на той момент російськими військами під Іловайськ угруповання сектора “Б” генерала Хомчака, яка зайняла кругову оборону і відбила всі атаки російських частин.
Розвідникам вдалося таємно пройти по тилах противника близько 60 кілометрів і приєднатися до наших військам під багатопілля. Разом з усіма українськими частинами вони пішли на прорив 29-го серпня.
Згадує сержант Стегарь:
“Ми їхали в одній вантажівці. Гордійчук був в кабіні водія. Нас обстріляли раптово, і тут же машина була накрита снарядами і мінами. Вибух стався в кузові, машина загорілася. Ми вивалилися з палаючої машини, підійти на допомогу полковнику не могли – вогонь по дорозі був неймовірною щільності, треба було відповідати. І двері кабіни відкрилася, і Гордійчук сам вибрався з машини. Він виповз до нас сам. Ми його підібрали і зробили перев’язку. Рана була страшною – було неймовірно, що цей мужик сам рухався з такою раною і намагався продовжувати бій. Великий уламок вразив потиличну частину, неприкриту каскою. Полковник намагався продовжувати командувати боєм, він навіть зривав пов’язку. Але незабаром від втрати крові він залишився без сил. Російські десантники взяли в полон мене, Гордійчука і ще кількох бійців. Полковник був без свідомості. Нас зібрали на полі, а Гордійчука вони кинули в стороні і не дозволяли надати йому допомогу. Сказали, мовляв, цей довго не протягне. Весь день полковник лежав сам, без будь-якої допомоги і догляду, з одною пов’язкою, яку ми йому відразу наклали. Потім нас повели. Коли я дізнався, що цей приголомшливий офіцер вижив, мене така гордість за нього взяла! Спасибі йому, в ці страшні дні він був для нас прикладом мужності”.
Ігоря Гордійчука, який перебував без свідомості, доставили в лікарню Мечникова в Дніпропетровську через дві доби після поранення на машині “Червоного Хреста”.
Не дивлячись на важке поранення, яке здавалося несумісним з життям, “Сутінок” подолав усе, і вижив. Але вилікуватися повністю не вдалося – Гордійчук залишився інвалідом. У 2015 році він проходив курс реабілітації в США.
Указом Президента України від 8 вересня 2014 року полковника Гордійчука нагородили орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеня. 21 жовтня того ж року “Сутінку” присвоїли звання Героя України, а указом Президента від 23 серпня 2016 року Ігорю Гордійчуку присвоєно військове звання генерал-майора.
