Військові збитки
Оцінку наслідків військових дій для аграрної галузі ускладнює відсутність порівнянних прецедентів. З часів Другої світової війни не було випадку, коли у війну була залучена країна з настільки масштабним і важливим для світового ринку сільськогосподарським сектором, як Україна.
Найближчим до українських поточних реалій є конфлікт у Сирії, де втрати сільського господарства експерти ООН вважають найбільш коректним порівнянням. У 2011 році сільськогосподарський ВВП цієї країни був близьким до $49 млрд, або 20% від загального ВВП ($252 млрд).
У 2017 році ФАО оцінила загальну фінансову вартість збитків у сільськогосподарському секторі за період 2011–2016 років на рівні близько $16 млрд, що еквівалентно понад третині сирійського ВВП у 2016 році. Але масштаби сільського господарства Сирії й України та його значущість для світового ринку непорівнянні. За даними FAOSTAT, загальний обсяг експорту сирійської сільгосппродукції у 2010 році становив $2,55 млрд порівняно з $22 млрд, які генерувала зовнішня торгівля АПК для України у 2020 році.
Поки гостра стадія конфлікту не закінчилася, оцінювати втрати можна лише з великим ступенем похибки та із застереженням про можливі змінні вже найближчим часом. У грошовому вираженні ці втрати еквівалентні від $4,4 млрд до $15 млрд зниження доходів сільського господарства та суміжних секторів або від 10 до 30% втрат ВВП.
Попередня оцінка потенційної прямої шкоди сільськогосподарським активам – $6,4 млрд. Додаткові очікувані економічні втрати галузі від війни в 2022 році оцінюються приблизно в $22 млрд.
Черпати ресурси для відновлення галузь буде з двох нерівновеликих джерел.
Перший – обмежений – це власні резерви агропідприємств, до яких можна зарахувати залучені інвестиції, зокрема зовнішні.
Другий блок – донорська міжнародна допомога. Її обсяг та структура дискутуються, але порядок цифр – десятки мільярдів доларів. Частину коштів буде надано через програми Євросоюзу для допомоги та адаптації державам – кандидатам у члени ЄС. Передбачається, що у 2023 році цю статтю в європейському бюджеті буде суттєво збільшено, саме в контексті України.
Швидше за все, до грошей додаватимуться структура-аудитор та операційний менеджмент – як зовнішній, так і внутрішній, які здійснюватимуть контроль за розподілом коштів.
Один із найвитратніших напрямків міжнародної підтримки – це фінансування програм з розмінування території. За оцінками Української асоціації саперів, наразі близько 83 000 кв. км забруднені різними типами наземних мін.
За даними ФАО, вартість розмінування у Хорватії становила близько 1,25 євро за 1 кв. км, вартість знищення однієї складованої протипіхотної міни – 0,56 євро. Враховуючи ці витрати, вартість кампанії з розмінування в Україні може коштувати $10 млрд.
Що ж до суто аграрних програм підтримки by ФАО, усі вони лише іноді передбачають просто пряме виділення коштів потерпілим; міжнародні донори прагнуть забезпечити ефект win-win, залучаючи до своїх програм постачальників матеріальних ресурсів, підтримуючи обидві сторони. У рамках моделі товарної підтримки або «готівка +» аграрії отримують уже сформовані пакети ресурсів через розподіл у натуральній формі або ваучерами.
Цільова аудиторія міжнародних донорських організацій – сільські домогосподарства та фермери, які справедливо вважаються чинником боротьби з безробіттям та запорукою інклюзивного економічного зростання у сільській місцевості. В Україні ця стратегія тим більше виправдана, оскільки сектор дрібних фермерських господарств має вирішальне значення для місцевої зайнятості. Крім того, невеликі виробники є ключовими постачальниками продуктів на місцевому рівні.
Практично виключено, що дотації поширяться на великі компанії. Враховуючи, що доступ до міжнародної допомоги буде однією із визначальних конкурентних переваг в АПК в найближчі роки, ця дискримінація посилить процеси напіврозпаду аграрних холдингів, що вже почалися.
Зниження ролі агрохолдингів та їхнього політичного впливу
Стагнування агрохолдингів розпочалося задовго до війни. За останні кілька років у групі холдингів активно приростали лише дві компанії – АСТ та «Епіцентр Агро», більшість ж йшла шляхом оптимізації, тобто скорочення земельних банків. Війна прискорить цей процес і зробить його болючішим і почасти безальтернативним.
До війни аграрні холдинги в Україні контролювали менше 15% (близько 6,5 млн га) сільгоспземель, часто мали посередні показники EBITDA і перебували під підвищеним контролем з боку регуляторів. Тому мали обмежені можливості для мінімізації обов’язкових платежів порівняно з фермерами.
Так, податкове навантаження на легально оброблюваний 1 га товарної сільськогосподарської землі становить від 2200 грн і вище, тоді як «тіньові» фермери платять 0–100 грн з 1 га, що ставить перших у невигідні умови порівняно з іншими.
Основна преференція, яку надавав холдингам їх масштаб та атрибути економічної цивілізованості – аудійована звітність та іноземний менеджмент, – це доступ до зовнішнього фінансування. В результаті більшість із них зустріли 24 лютого з борговим навантаженням, що обчислюється сотнями мільйонів доларів. Безумовно, кредитори не мають мети «топити» клієнтів, але за нинішніх обставин реструктуризація не розв’язую проблему виплат за кредитами, а лише розтягує її в часі.
У деяких випадках війна буквально вбила якщо не компанію, то її власника. Засновник та беззмінний директор однієї з найбільших зерноторгових структур в Україні – Олексій Вадатурський разом із дружиною Раїсою загинув унаслідок ракетного обстрілу Миколаєва в ніч проти 31 липня. Компанія продовжує функціонувати, проте з огляду на надщільну інтеграцію та залучення Вадатурського-старшого до операційного менеджменту, замінити його буде дуже складно.
Холдинги несуть той самий тягар, що й інші учасники ринку: заблокований експорт, руйнація активів, посівна, а потім і збиральна кампанії під обстрілами, дефіцит оборотних коштів. Плюс мають зовнішні зобов’язання, величезну орендну плату, яка у багатьох є захищеною статтею бюджету, та відсутність перспектив брати участь у програмах відновлення.
Ті програми, які вже реалізуються в Україні ФАО та іншими донорами, передбачають максимальний розмір земельного банку одержувачів на рівні 250–1000 га. В інформаційних брошурах та звітах особливо наголошується, що такі невеликі агропідприємства «не є промисловою частиною агрохолдингу чи іншого великого об’єднання».
Закріплений та підтверджений статус України як кандидата в члени ЄС також цементує фермероцентричну модель у сільському господарстві.
Без фінансового підживлення вплив холдингів, який і без того слабшає, неухильно падатиме. Найбільшу здатність до виживання продемонструють диверсифіковані компанії з активами за кордоном. При цьому структури, що реалізують модель «200 000 га в оренді під кукурудзою», стають дедалі менш адекватними зовнішнім обставинам.
І як завжди буває, коли на ринку вивільняється місце, його стрімко займають нові, актуальніші гравці, у даному випадку – держава.
Нині в аграрній галузі держава не відіграє помітної ролі. Вона несе тягар підтримки на етапі виробництва сільгосппродукції, здійснює урізане регулювання та фактично не контролює держпідприємства, що залишилися в галузі. Найприбутковіший сегмент будь-якого бізнесу – трейдинг – повністю віддано на відкуп приватним структурам, здебільшого транснаціональним.
Цей недогляд чітко усвідомлювався різними українськими урядами, які періодично робили спроби виправити ситуацію та отримати свою частину аграрного «пирога». Результати щоразу були різними за формою, але однаково провальними.
Так, створена 1996 року ДАК «Хліб України», яка на старті включала 125 дочірніх підприємств, потужності зі зберігання понад 6 млн тонн на рік, виробництво круп і комбікормів, а також експортну інфраструктуру, мігрувала від майже монополіста до банкрута за 10 років. Правонаступниці ДАКу – створеній у 2010 році Державній продовольчо-зерновій корпорації (ДПЗКУ), знадобилося для досягнення цього статусу приблизно стільки ж часу.
Незважаючи на неблагополучну історію державного зернового трейдингу, поява нового держоператора є неминучою. Це вкладається в тренд на посилення державних інституцій, який ми вже спостерігаємо в іншій важливій галузі – енергетиці та м’якому лідерстві, що його реалізує Мінцифри в ІТ. Існування уповноваженого державного посередника може бути необхідним через переформатування зернової логістики.
Теоретично цю роль можна знову покласти на ДПЗКУ, але, враховуючи репутаційний шлейф, який має компанія, вірогіднішим є варіант чергової зміни вивіски та роботи з чистого аркуша.
Повоєнні мікротренди
На тлі глобальних змін у галузі розвиваються кілька воєнних та повоєнних коротко- та середньострокових мікротрендів. Деякі з них мають шанси закріпитися та змінити обличчя українського АПК.
Зміна структури клину в бік високомаржинальних нішевих культур.
До війни на три основні експортноорієнтовані культури – пшеницю, кукурудзу та соняшник – припадало 57% урожаю України. Блокування портів виявило ризики сировинного великооб’ємного експорту та переваги виробництва нішевих високомаржинальних культур (нут, горох, ягоди, гірчиця, лікарські трави), для яких існує варіативність логістики. Найближчими роками ми побачимо зростання посівних площ під такими культурами, хоча лідерству «великої трійки» воно не загрожуватиме.
Дефіцит робочої сили та необхідність перекваліфікації.
За даними ФАО, понад 150 000 фермерів/працівників продовольчої системи безпосередньо постраждали від війни та/або були змушені мігрувати. Вимушене переміщення населення, призов чоловіків до ЗСУ призводить до нестачі робочої сили та збільшення робочого тягаря жінок. Дефіцит можна компенсувати посиленням технологічності сільського господарства, але в післявоєнний період такі інвестиції навряд чи будуть посильними. Підвищення кваліфікації та навчання персоналу в довгостроковій перспективі виявиться вигіднішим варіантом.
Бартерні схеми.
Дефіцит оборотних коштів, зростання курсу долара на тлі товарного надлишку через обмежений експорт створює сприятливе середовище для реалізації бартерних схем взаємозаліків. Це стосуватиметься як працівників АПК, які можуть отримувати частину зарплати товарними одиницями, так і власників паїв, з якими орендарі розплачуватимуться зібраним урожаєм.
Повернення до практики присадибних підсобних господарств для особистих потреб.
Популярна у 1990-ті практика городництва знову актуальна. Дедалі більше громадян згадують про наявність у них ділянки землі та беруться її обробляти, щоб виростити базові продукти. У сільській місцевості тренд на самозабезпечення може бути розширений утриманням свійської птиці та тварин, аж до ВРХ.
Зростання імпорту продуктів харчування.
Разом із окупованим Херсоном та обстрілами Харкова тимчасово випала з оперативної діяльності значна частина українського харчопрому. Окрім внутрішнього дефіциту, ще одна причина зростання імпорту – часто привабливіші ціни на нього, що в міру зниження купівельної спроможності населення стає важливим фактором.
Початок реалізації європейських перспектив.
Наближення до вступу до Євросоюзу та формування єдиного економічного простору формує очевидні точки зростання та стимулює інвестиції у створення харчових підприємств на території України з орієнтацією на експорт до країн ЄС. Реалізація цих проєктів може розпочатися відразу після стабілізації ситуації на фронті, навіть не чекаючи на формальний мирний договір. Термін у 7–8 років, у який оцінюється шлях України до членства, якраз оптимальний для створення нових виробничих потужностей та просування торговельних марок. Швидше за все, географічний пріоритет при створенні таких підприємств надаватиметься західним областям країни.
