На голову Новини Оксана Ременяка: "Скульптурна композиція Шевченка і дітей у Вінниці нагадує пам’ятник "Ленін...

Оксана Ременяка: "Скульптурна композиція Шевченка і дітей у Вінниці нагадує пам’ятник "Ленін і діти"

202
0

Кандидат мистецтвознавства Ремяка Оксана відреагувала на ситуацію з пам’ятником Тараса Шевченка у Вінниці. Вона заявила, що скульптурна композиція А.Гайдамаки, яку презентував В.Гройсман, цитуємо: "автоматично викликає асоціації з тиражними типологіями пам’ятників «Ленін і діти», які стояли чи не у кожному містечку колишнього СРСР. Наче Ленін вдало замаскувався до кращих часів, прикинувшись Шевченком, проте зберіг свою пластику й формальні ознаки".

Від початку свого свідомого існування людство встановлювало пам’ятники: прабатькам, богам, героям, царям, поетам, музикантам, художникам.

 

Пам’ятник, як монументальний об’єкт, є гранично наглядним та нерозривно пов’язаним з архітектурним середовищем і тому, не залежно від його мистецької якості, впливає на свідомість людей. Цю майже гіпнотичну властивість монументального мистецтва чудово розумів товариш Ленін, який після рішучої вимоги взяти під контроль пошту, телеграф та вокзал, приступив до створення плану монументальної пропаганди для молодої більшовицької держави. У 1988-у, наче спохопившись, що запланована вождем пролетаріату кількість пам’ятників не доведена до визначеної цифри, мінкульт СССР видав “на гора” продовження ленінського плану монументальної пропаганди аж до 2010 року — цей солідний документ вражав своїм далекоглядним оптимізмом: було вирішено створити 120 пам’ятників, в тому числі десяток “дружбонародних” та таку ж кількість присвячених возз’єднанню різних республік з Росією.

 

Проте, як то кажуть — хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Кипуча пам’ятникофілія, від якої віяло безликим пафосом, розхожими стереотипами образів та безсоромною симуляцією патріотизму, на певний час була припинена внаслідок розпаду СССР — абсолютного чемпіона по продукуванню кічу в мистецтві.

 

Проте незабаром з’ясувалось, що поріддя чиновників у незалежній Україні мало чим різниться від чиновництва часів СССР — це все ті ж цинічні “господарі життя”, які на усіх рівнях прагнуть мати “культурний набір”, гідний їхнього розуміння і смаку, на жаль, сформованого під впливом далеко не кращих зразків світової класики. Бажання такого чиновника за будь яку ціну лишити по собі слід, при цьому не відчуваючи жодної різниці між поняттями “лишити слід” і “наслідити”, призвело до плачевних наслідків — українські ландшафти продовжують спотворюватись низькопробними кліше, наче від пам’ятників старих радянських героїв повідкручували голови і прикрутили голови героїв нових.

 

Формальна мова мистецтва кожного історичного відрізку віддзеркалює глибинні змісти – моральний, етичний, естетичний стан суспільства, яке творить даний просторово-часовий континуум. Іншими словами – кожна епоха народжує свою стилістику, виробляє свою мову – ренесанс, бароко, рококо, маньєризм, класицизм, критичний реалізм, соцреалізм….

 

Яку стилістику монументальної скульптури народив наш час? Жодної. Ми живемо в інерції вчорашнього дня, користуємось старими стереотипами соцреалізму, основний постулат якого проголошує, що «мистецтво повинне зображати життя у формах самого життя» і в реаліях сьогодення це звучить як жорстокий евфемізм. Пам’ятник – задоволення доволі дороге, а тому передбачає існування замовника, який фінансує його реалізацію на всіх етапах – від проекту до виконання в матеріалі та встановлення.

 

Проблема замовник-виконавець існувала повсякчас і рівень мистецтва кожної епохи визначався перш за все рівнем культури та освіти еліти, яка була і лишається основним замовником для художника, а отже і свого роду законодавцем смаку для широких мас. У тандемі замовник-виконавець в умовах сучасної України проявляється одна закономірність – замовлення на виконання пам’ятників зазвичай потрапляють не до професійних скульпторів, а до «своїх хлопців/дівчат», які відсутність таланту та професіоналізму компенсують вмінням заводити знайомства з «потрібними» людьми.

 

Вони звикли мислити сюжетами а не ідеями та символами, не вміють відчути глибину узагальненої форми, її внутрішню експресію та елементарно не можуть технічно грамотно відтворити у матеріалі анатомію людської постаті, співмірність масштабів, не спроможні додержати елементарних правил візуальної деформації форм постаті, що стоїть на підвищенні й призначена для огляду знизу. Вони свідомо чи не свідомо продукують солодкавий кіч, їм не знайомі поняття образної, асоціативної і формальної професійної мови монументальної скульптури, які давно вже стали еталоном у пластичному мисленні європейських художників.

 

У радянські часи соцреалізм був світлим постулатом, що мужньо протистояв «гнилому» буржуазному мистецтву, чому протистоїть квазі-реалізм безлічі сучасних пам’ятників в Україні, важко зрозуміти, проте з впевненістю можна сказати, що здоровому глузду, то точно. Не можливо трагедію Голодомору, Чорнобиля, Голокосту передати через реалістичне зображення, що своєю естетичною ущербністю перетворює будь яку ідею на пародію, від якого відгонить фальшем і смертною нудьгою.

 

Як приклад можна навести подію, що сталася у Луцьку і яка спочатку видавалася безпрецедентною, проте при більш пильному вивченні, виявилася досить типовим явищем в сучасній Україні. 23 серпня цього року, нехтуючи думкою громадськості й у супереч оголошеному конкурсу, результати якого мали бути відомими 25 серпня, заступник міського голови С. Кравчук та головний художник міста Я. Матвіїв ініціювали встановлення пам’ятника поету-шестидесятнику Костю Шишку в сквері по вул. Лесі Українки.

 

Пам’ятник талановитому поету у Луцьку задумувався давно — було оголошено конкурс на кращий проект, у якому брали участь відомі скульптори, був затверджений склад журі, до якого увійшли мистецтвознавці, художники, архітектори, діячі культури тобто люди, які б змогли на належному професійному рівні оцінити художню якість твору, що мав прикрасити місто і бути достойним особистості Костя Шишка.

 

Однак думкою професіоналів знехтували, пам’ятник встановили тишком-нишком, втім чиновники донесхочу потішили свої естетично упосліджені амбіції. Оскільки авторка пам’ятника не могла дати ради з елементарними завданнями, які зобов’язаний вирішувати будь який скульптор при виконанні подібного типу робіт (анатомічна відповідність, моделювання драперій одягу, співмірність форми, смислове наповнення образу) – роботу похапцем «дотягували» львівські майстри.

 

В результаті вийшов такий собі «франкенштейн» – скульптура позбавлена стильової цілісності, про зміст і глибину образу годі й говорити. Сьогодні ті ж чиновники стверджують, що насправді це збірний образ луцької інтелігенції чи взагалі садово-паркова скульптура, що цілком випадково має зовнішню схожість з образом покійного поета.

 

Подібне ставлення до культурного середовища міста з боку чиновників є системним — вони вважають себе єдиною інстанцією, що має право втручатись у міське довкілля, а їхнє безкінечне перебування на посадах призводить до авторитарної безапеляційності та особливого, формотворчого вандалізму, як наслідок — місто буквально загачене низької якості творами, на зразок пам’ятника Костю Шишку, меморіальних дощок В’ячеславу Липинському, Данилові Галицькому, Гальшці Гулевич, Олександру Богачуку, Григорію Мачтету, зроблених наче під трафарет – їх можна розрізнити головним чином завдяки написам. Авторкою усіх цих “шедеврів” є одна й та сама особа, єдиний, беззаперечним талантом якої – вміння ідеально задовольняти невибагливі смаки місцевого начальства.

 

Прикро, але саме її “скульптури” будуть формувати смак лучан всупереч їхній волі, оскільки оминути візуальний контакт з невідв’язним несмаком досить складно. На жаль, фальш і бездарність у монументальному мистецтві здатні жити довго — маємо тому речовий доказ у вигляді різновікових ленінів, героїв соцпраці, тощо.

 

Схожа ситуація складається й у Вінниці, де вже кілька років поспіль точиться боротьба між громадою міста та міським головою за встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку на Театральній площі, спеціально реконструйованій для цієї мети.

 

Міська влада знайшла «краще» місце – Музейну площу, розташовану далі від центру, між краєзнавчим музеєм та архівом. Не вдаючись у подробиці протистояння міського голови Вінниці та громади міста з приводу встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку (очевидно цей конфлікт має значно глибше коріння), спробуємо максимально об’єктивно оцінити мистецьку цінність проекту, запропонованого Народним художником України А. Гайдамакою та скульптором В. Цісариком – скульптурну групу «Шевченко і діти».

 

Анатолій Гайдамака розповідає, що давно мріяв зобразити Т. Шевченка «молодим подорожуючим художником: Тарас зупиняється перепочити на галявині, де до нього підходять маленькі діти і спілкуються із ним» – складається враження, наче шановний художник сплутав скульптуру з літературою, причому літературою поганою, в якій є наївна ілюстративна розповідь, проте відсутні ідея, роздуми, поетика, глибина змісту.

 

Окрім того, проект автоматично викликає асоціації з тиражними типологіями пам’ятників «Ленін і діти», які стояли чи не у кожному містечку колишнього СРСР. Наче Ленін вдало замаскувався до кращих часів, прикинувшись Шевченком, проте зберіг свою пластику й формальні ознаки.

 

Вислів Євгена Маланюка, який говорив про «вщерть закобзареного Шевченка» при огляді даного проекту набуває ще трагічнішого звучання. Відверте балансування тандему чиновник – «друг чиновника-художник» на межі відвертої зневаги до думки громади одних і майже містичної бездарності інших наводить на думку, що нижче опуститись вже не можна, проте вселяє оптимізм – а раптом, сягнувши дна, таки почнемо відштовхуватись?

Оксана Ременяка

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я