Жодна політична сила, тим більше з опозиційного табору, і тим більше сьогодні без концентрації, оновлення і притягнення додаткового інтелектуального потенціалу не в змозі, як протистояти викликам, ускладненим замаскованим диктаторством влади та не жартівливою внутрішньоопозиційною конкуренцією, так і справитися із задачею втриматися на плаву, пише "Свобода слова в Україні". І тим очевидніша ця неспроможність, коли декілька раз підряд опозиція дає відбій нею ж потужно заявленим раніше крокам.
Жодна політична сила, тим більше з опозиційного табору, і тим більше сьогодні без концентрації, оновлення і притягнення додаткового інтелектуального потенціалу не в змозі, як протистояти викликам, ускладненим замаскованим диктаторством влади та не жартівливою внутрішньоопозиційною конкуренцією, так і справитися із задачею втриматися на плаву. І тим очевидніша ця неспроможність, коли декілька раз підряд опозиція дає відбій нею ж потужно заявленим раніше крокам.
Наглядний тому приклад заявлена жорстка реакція на результат багаторічної дискусії у Вінниці щодо місця встановлення пам’ятника Шевченку. Сказати, що суперечки тривають десятиліттями – не сказати нічого. Наступної весни Кобзарю має бути ювілейних 200 років. Уже немає коли дискутувати – треба робити. Націонал – патріотичні сили разом з опозиційними партіями, в даному контексті це здебільшого стосується ВО «Свобода», були категоричними у вимозі встановити пам’ятник українському пророку на Театральній площі, зрештою, вона й реконструйовувалась саме для цього. Міська влада бачила інші варіанти. Це призводило до гострих конфліктів депутатів – свободівців з міським головою Вінниці Володимиром Гройсманом.
І от нещодавно, несподівано для багатьох у мерії було представлено 500-тисячний подарунок від Фонду вірної соратниці екс-президента Ющенка – Віри Ульянченко – пам’ятник авторства двох львівських скульпторів під Музейну площу біля державного архіву. На здивування багатьох: а що у Вінниці власних скульпторів немає – знаючі скептики припустили, що у своїх відкати не випросиш. Тим не менше, таке вирішення знову розбурхало патріотичну частину Вінниччини, яка вперта у переконанні, що пам’ятник має стояти лише на Театральній площі. А письменник і член громадського оргкомітету Василь Кобець заявив, що конкурс серед проектів монументу Тарасу Шевченку на Театральній площі триває. Уже отримано чотири пропозиції архітекторів з інших регіонів України і після 10 листопада вони мають бути виставлені на обговорення громадськості.
Національно – патріотичні сили, опозиційні партії на хвилі емоцій, напевне, оголосили громадянську недовіру міському голові Вінниці Володимиру Гройсману у відповідь на, як йдеться у заяві, «черговий антиукраїнський крок міської влади в наболілому питанні спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку». Апогеєм цього революційного настрою мала стати безстрокова акція «Вінниці – українську владу», що означало б за висловом усіх підписантів заяви «початком усунення від керівництва містом В.Гройсмана і його команди, яка за духом є не українською».
Але пари випущено чимало, а акція залишилась просто заявою. Пройшло два тижні. І нічого – ні масованої атаки на свідомість городян через ЗМІ, ні листівок, ні інших витівок – наче й не було такої категоричної незгоди. Тим більше тепер, після нещодавнього візиту в область Петра Порошенка й зустрічі в «верхах» та з керівництвом місцевої опозиції ці грізні наміри так і залишаться у потаємних снах тих, хто думає про себе, як про вождя.
Проблема замиленого ока, або генеративної неспроможності може бути вирішена винятково або шляхом кардинальної реорганізації, або шляхом вливання свіжої крові в жили як влади, так і опозиції.
За яких обставин факти, що відкидають тінь на того чи іншого політика випливають? Хто заважав вінницькій опозиції об’єднатись навколо питання про те, де має стояти пам’ятник Шевченку і до останнього тримати кругову оборону, коли лише одна небагаточисельна фракція ВО «Свобода» у міській раді Вінниці, під головуванням Антона Бойдаченка вступила із міською владою в нерівний двобій. Зрозуміло, звідки гучніше лунало виголошення власної позиції.
То в чому тоді смисл існування значної частини такої опозиції? І складається така ситуація, що реальною опозицією виступають більше ЗМІ, ніж ті, хто називає себе альтернативою владі.
