На голову Новини Великі очі страху. Чому легалізація вогнепальної зброї так лякає владу

Великі очі страху. Чому легалізація вогнепальної зброї так лякає владу

182
0

Знову постає питання легалізації вогнепальної зброї в Україні, тому що більше антикорупційних судів українська влада боїться тільки озброєних своїх громадян.

Не минає й тижня, щоб хтось в українському медіапросторі не жалівся на «негідників, що невчасно піднімають питання легалізації вогнепальної зброї». В той момент, коли немає жодних гарантій виконання річного бюджету країни, а ненависні блокадники не дають справжньому герою України Рінату Ахметову робити ґешефт на пересічних громадянах, про такі речі, мовляв, говорити недоречно. Деякі песимісти на додачу можуть сказати кілька слів про недозрілість українського суспільства та/або зауважити, що і без рушниць та пістолетів вітчизняна злочинність лякає. Моралізаторство та казочка про бабая в одному флаконі, ні додати, ні відняти, повідомляє “Без Табу”.

Насправді тему легалізації зброї ніхто не дістає з дальнього закутка шафи, бо ніхто її туди не ховав. Вона лишається актуальною ще з тих часів, коли УРСР перетворилася на Україну де-юре, а не де-факто. Якщо хтось раптом забув, саме відсутність мінімально необхідного контролю вогнепальної та іншої летальної зброї була однієї з умов вдалого початку епохи малинових жакетів™, що стала школою життя для нинішньої політичної еліти нашої держави.

Пістолет, необачно з точки зору техніки безпеки недбало схований у кишеню куртки, чи кілька автоматів у багажнику відносно новенького ВАЗ-2109 тоді нікого не дивували. Так само, як і рівень злочинності, що в порівнянні з офіційною радянською статистикою стрибнув до небес. Усім хотілося попоїсти, як цинічно це не прозвучить. Просто комусь було замало бутербродів з червоною ікрою, і він жадав їсти ікру (причому чорну) цебрами.

Зараз певному колу осіб може здатися, що часи змінилися. Мікрохвильова піч тепер стала предметом побуту, а не розкоші. Мобільний телефон коштує в кількасот разів дешевше за відносно новенький Мерседес, а не є співставним за цінами з шедевром німецького автопрому. Малинові жакети і взагалі вийшли з моди. А от зі злочинністю «в середньому по лікарні» справи так само кепські, як і колись. Навіть тимчасове неврахування таких цікавих в цьому плані населених пунктів, як Донецьк, Луганськ та інші більш-менш великі міста на окупованих територіях не скорегувало статистику в позитивний бік настільки, наскільки цього хотіли у профільних відомствах.

Візьмемо для прикладу хоча б загальну картину за вбивствами з використанням вогнепальної зброї. Вісім тисяч на рік для країни з населенням приблизно у 40+ мільйонів душ – це начебто й небагато, в тій же Америці цифри будуть більш вражаючими в негативному плані. Але в США і нелегальних «стволів» на руках значно більше, і міжетнічні та міжрасові конфлікти стаються на диво регулярно. Україна в порівнянні з вічним прикладом для наслідування просто якимось райським місцем видається. Хтось навіть зауважить, що двадцять одне вбивство на добу на території від Чопа до Мілового – це на диво мало як для поточної ситуації.

Мовою цифр

Проте нюансів вистачає. По-перше, щоб дещо зрозуміти загальний рівень злочинності, варто поцікавитися хоча б статистикою вбивств, скоєних без допомоги вогнепальної зброї (якщо до неї вдасться дістатися, звичайно). А потім помножити усе приблизно на півтора через майстерність працівників українських правоохоронних органів, що люблять спускати деякі справи на гальмах, визнаючи деяких мерців самогубцями, незважаючи на очевидні докази. По-друге, кількість незареєстрованої зброї, що гуляє країною, в середньому на одну людину менша, ніж навіть в деяких спокійних нібито державах ЄС. Навіть за цими ознаками вже можна зробити висновок: все дійсно погано.

Зовсім небагато українців при цьому здатні задуматися про те, чому в Європі рівень злочинності є суттєво нижчим за український там, де пістолета чи рушницю можна придбати цілком легально. Згадайте хоча б липневий теракт у Ніцці: жертв там могло бути значно більше, якби терористів не спинили своєчасними пострілами пересічні французи з юрби, а не представники силових структур. Начебто просто гарний сюжет для голлівудського блокбастеру, але таки правда. А Естонія з власним Союзом оборони країни, про який знову ж таки доводилося розповідати минулого липня? Якщо витратити трохи більше часу, то схожих прикладів можна назбирати безліч.

Але зараз потроху стає зрозуміло, що держава не хоче ділитися так званим монопольним правом на насилля (надто тоді, коли допомагають в цьому деякі корисні ідіоти). Мова навіть не про те, що пересічному гречкосію дуже важко придбати собі хоча б мисливську рушницю – не стільки через вартість, скільки через традиційну бюрократичну тяганину. Просто люди, що мають на руках легально придбану зброю, зараз поступово втрачають навіть можливість попрактикуватися. Та й хіба лише вони? Після зовсім негероїчного вчинку підсудного нині Пугачова-Гаммі минуло майже півроку, та силовики й досі не дали відповідь на болюче питання: а чи змогли б вбиті злочинцем патрульні як слід скористатися табельною зброєю, якби обставини були іншими? Недарма критики реформи зазначають, що з практичними тренуваннями навіть там, схоже, не все гаразд.

#МояНоваПоліція

Кінець кінцем, абсолютна більшість сучасних українських політиків є вихідцями з вищезгаданої епохи малинових жакетів. І саме тому вони робитимуть усе для того, щоб не ухвалювати необхідну для легалізації законодавчу базу. По-перше, їм хочеться жити. По-друге, їм хочеться красти, щоб добре жити. По-третє, дехто з них ще пам’ятає, як буває боляче, коли в тебе влучає куля. А частина тих, хто пам’ятав, вже ніколи не поділиться спогадами з очевидних причин. Тому й варто зауважити, що для створення максимально цивілізованого ринку вогнепальної зброї в Україні потрібна не політична, а перш за все – суто людська воля.

І не хвилюйтеся, ніхто не забув про те, що страх має дуже великі очі.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я