Говорити і робити непопулярні речі – для цього потрібна серйозна мужність. Ті, хто наважується робити реформи, повинні не влаштовувати шоу-плебісцит щодо окремих положень, а втілювати намічене, беручи на себе відповідальність за наслідки. Відповідальність перед історією – набагато вищий рівень відповідальності, аніж відповідальність перед тими, хто відчуває себе невдоволеними.
У 80-х роках минулого століття відомий російський історик Натан Ейдельман написав працю "Революція згори" в Росії", яка викликала серйозні дискусії в інтелектуальному середовищі. Цю 170-сторінкову працю, опубліковану спершу в журналі "Наука и жизнь", а згодом надруковану окремим виданням, ксерокопію вали, передавали з рук у руки, цитували та компілювали.
Зрештою, попри відверто кон’юнктурну задумку автора (в країні повним ходом ішла горбачовська "перебудова", яка вимагала ідеологічного підкріплення), праця містила уніфікований і осмислений, проаналізований досвід реформаторства в Росії і європейських країнах.
Саме такий підхід – разом із роздумами над російською ментальністю та психологією російської влади – був на той час потрібен читачеві. І – головне – в країні, в середовищі інтелігенції міцно вкоренилося поняття "революція згори" – на сьогодні, на жаль, дещо призабуте.
Насправді термін "революція згори" був вперше вжитий у другій половині ХІХ століття іспанським філософом та соціологом Хоакіном Коста-і-Мартинесом – цей мислитель пропонував утопічні ідеї радикальної зміни становища Іспанії, на той час – однієї з найвідсталіших у соціальному плані країн Європи, шляхом глибоких реформ.
Революція згори – це впроваджувані владою кардинальні перетворення в країні, реформи, що мають революційний характер і фактично є революцією, ініційованою урядом. Це революція без виведеної Леніним формули революційної ситуації.
Якщо Ленін вважав, що революційна ситуація повинна мати дві складові – а) загострення соціальних злиднів і б) "верхи" не можуть керувати по-старому, "низи" не хочуть жити по-старому, – то революція згори зіштовхується з іншою дійсністю: як правило, "верхи" не хочуть жити по-старому, а "низи" або проявляють байдужість, або чинять спротив перетворенням.
Просто "верхи", володіючи більшим об’ємом інформації і, модулюючи розвиток подій, намагаються уникнути революційної ситуації у її ленінському розумінні – тому і йдуть на серйозні перетворення. Російський імператор Олександр ІІ, розпочинаючи широкомасштабні реформи в середині ХІХ століття, сказав: "Краще звільнити згори, перш ніж звільняться знизу".
Сьогодні Україна опинилася перед необхідністю здійснення "революції згори".
Після того, як "революція знизу" – "помаранчева революція" – виявилася невдалою і незавершеною, врятувати Україну від революційних потрясінь, викликаних гнилістю та аморальністю нинішньої системи, можуть лише глибинні, революційні реформи.
Чим відрізняються просто реформи від "революції згори"?
Прості реформи
а)видозмінюють відносини всередині усталеної системи, не зачіпаючи основ і
б) проводяться з урахуванням консенсусу всіх елементів єдиної системи.
Іншими словами, реформи проводяться таким чином, щоби якомога менше зачепити інтереси як владоможців, так і соціально незахищених верств: тут приймемо пару поправок, відкоригуємо цифри, перенаправимо фінансові та людські потоки – ось вам і реформа.
"Революція згори" насамперед покликана змінити систему, і при цьому зміни носять стратегічний характер, спрямовані на забезпечення майбутнього розвитку, а не на задоволення суспільних потреб вже сьогодні.
Реформи можуть бути елементом популізму, "революція згори" – ніколи. Наслідки реформ можна оцінити у дуже близькій перспективі, "революція згори" потребує терпіння і розуміння, громадянської мужності.
Реформи можуть бути терапевтичним засобом, "революція згори" – це завжди суспільна хірургічна операція. І чим складнішими є суспільні проблеми і хвороби, тим болючішими можуть бути оперативні моменти.
Сьогодні критики курсу на глибинні перетворення поділилися на дві умовні групи. Реформаторів критикують справа і зліва. Одні при цьому кричать про досвід грузинських реформ, інші кивають убік Китаю. При цьому проявляючи повне нерозуміння природи їх перетворень, їх реформ.
І одна, і інша країна пережили свої "революції згори". І у першому, і у другому випадках не обійшлося без серйозних кроків, які навряд чи могли бути схвально сприйняті соціальними "низами".
Коли спостерігаєш за досвідом цих країн, то думаєш: який Майдан викликали б реформи Ден Сяопіна чи Михайла Саакашвілі, якщо би вони проводилися у нас? С кільки б незадоволених було в Україні?
Китайська економіка розвивається динамічно і потужно. При цьому є й свої "але": не надто часто у нас люблять згадувати той факт, що пенсійна система як така у Китаї практично відсутня. Із 160 мільйонів громадян, що досягли пенсійного віку, лише близько 30 мільйонів отримують пенсії – держслужбовці та колишні партійні функціонери.
А ви говорите про проблему підвищення пенсійного віку!
Про успіх грузинських реформ не говорить тільки лінивий. Автор на свої очі мав змогу переконатися – реформи працюють, корупцію в державних установах подолано, дозвільна система працює як відлагоджений годинник: на реєстрацію підприємства йде не більше доби.
Регуляторна сфера у Грузії – це справжнє чудо, позбавлене багатьох бюрократичних пут і корупційних моментів. Поліція користується підтримкою 85% громадян (нашій міліції довіряють менше 8% українців) і за рівнем авторитетності серед суспільних інститутів зрівнялася з Церквою.
Бізнесмен, якого представники нашої делегації зустріли в аеропорту Тбілісі, говорив за келихом пива: "Я можу пробачити Саакашвілі багато чого за те, що я, працюючи, кілька років не знаю, що таке мєнти і бандити". І це говорить людина, яка щодня ганяє фури через кордон. Про хабарі на кордоні він не чує з часів Шеварднадзе.
І водночас є інша сторона медалі. 16% безробіття (за офіційними даними). При цьому опозиція наполягає, що відсоток безробітних становить 32% працездатного населення.
Пенсійний фонд у Грузії ліквідовано. Вся медицина – платна, правда, пенсіонерам та інвалідам держава оплачує всі витрати на лікування – навіть найскладніші операції, всі медичні заклади – приватизовано.
Приватизовано практично все – неприватизованими залишилися наразі пошта і залізниця. 40 тисяч міліціонерів звільняються одним розчерком пера – без будь-яких гарантій. І це не викликає масових нарікань і протестів. Лише одиниці з колишньої міліції були прийняті на службу у поліцію… Ви уявляєте щось подібне в Україні?
"Революція згори" – якщо ми дійсно дбаємо про добробут свій і своїх нащадків – потребує усвідомлення кількох основних правил.
По-перше, розуміння того, що "революція згори" – це все-таки революція. Революції робляться швидко, рішуче, без вагань, з упевненістю у своїй правоті і не зважаючи на протести і скигління невдоволених. Тим більше – не зважаючи на – даруйте за каламбур – позицію опозиції.
Саакашвілі довелося витримати не одне протистояння з опозиційно налаштованими силами, розгубити однодумців, нажити ворогів, пройти через дострокові вибори і війну з Росією – при цьому він здійснив свою "революцію згори". Сьогодні його готові підтримувати понад 70% громадян Грузії – не зважаючи на описані вище соціальні проблеми.
Лешек Бальцерович у Польщі викликав роздратування і гнів у рядових поляків у той час, коли він проводив реформи: жорстка монетаризація, шокова терапія, дикий ринок та нехтування інтересами соціально незахищених громадян – ось що ставилося в вину економісту, який розпочав у Польщі свою "революцію згори".
Зрештою, сьогодні Бальцерович – це частина польської історії і важко знайти поляка, який би внутрішньо не проявляв вдячність до людини, яку ще вчора критикували в суспільстві геть усі!
Звідси перейдемо до другого твердження: політики, що впроваджують в життя "революцію згори", повинні менше думати про своє реноме і про свої рейтинги, а більше – про справу і послідовність при її втіленні. І про свою відповідальність. Цього, можливо, не розуміють деякі наші політики, які люблять роздавати нездійсненні обіцянки, думаючи насамперед про те, що про них подумають виборці.
Говорити і робити непопулярні речі – для цього потрібна серйозна мужність. Ті, хто наважується робити реформи, повинні не влаштовувати шоу-плебісцит щодо окремих положень, а втілювати намічене, беручи на себе відповідальність за наслідки. Відповідальність перед історією – набагато вищий рівень відповідальності, аніж відповідальність перед тими, хто відчуває себе невдоволеними.
Третій момент: відповідальність політика, який іде на "революцію згори", полягає насамперед у тому, що від успіхів його роботи залежатиме: буде чи не буде можливою "революція знизу".
Позитивні успіхи в ході глибинного реформування призводять до унеможливлення революційної ситуації в її класичній формі. Провал реформ призводить до наростання революційних настроїв.
Незавершеність реформ Столипіна та протидія їх революційним намірам з боку Системи призвели до лютневої і жовтневої революцій 1917 року.
Революція – це завжди заперечення чогось старого, формою утвердження нового є диктатура різних видів. "Революція знизу" майже завжди закінчується диктатурою особи, партії чи групи. "Революція згори" у більшості випадків веде до торжества диктатури закону.
Помилки "революціонерів згори" можуть обернутися значно більшими бідами для населення, ніж втрата звичних способів обдурювання держави. Ті, хто у 1910 році не хотіли втрачати звичні корупційні доходи і сприяли вбивству Столипіна, у 1918 році стали жертвами "революціонерів знизу".
Четвертий момент: ніколи не можна в одній країні насаджувати схеми, розроблені для інших країн. Досвід реформ і революційних перетворень варто вивчати і систематизувати – насамперед ті ризики, з якими зіштовхнулися реформатори в інших країнах.
Але ніколи – перефразовуючи класика – не варто насаджувати іноземний досвід у себе, як картоплю. При здійсненні реформ варто дослухатися до тих, хто знає ментальні особливості народу, країни, особливості функціонування держави тощо.
Інакше не уникнути "каші": міф про "чиказьких хлопчиків" та їх ефективність легко розвінчується, якщо взяти до уваги один простий момент: криза початку 70-х років у Чилі була штучною, в її основі лежала протидія олігархів соціальним перетворенням команди Сальвадора Альєнде. Прихід Аугусто Піночета і "25 чиказьких комісарів" – це не зовсім коректний приклад "революції згори", явище, що заслуговує більш детального аналізу.
"Революція згори" в Україні не може розроблятися ні в Чикаго, ні в Москві, ні в Брюсселі, ні в Сиктивкарі чи Ханти-Мансійську. Вона має використовувати виключно український потенціал і бути спрямованою на захист саме українських стратегічних програм і стратегічних інтересів.
Момент п’ятий: "революція згори" не може бути половинчастою. Віктор Ющенко став жертвою власної маніловщини, оскільки, починаючи реформи чи проголошуючи їх, не мав бажання цей процес завершувати. Ефектність у нього домінувала над ефективністю, поза над раціональністю, форма над змістом.
Його недолуге "реформаторство" за принципом Пушкіна ("Царствуй, лежа на боку!") чи Томмазо ді Лампедузи ("Для того, щоб нічого не змінювати, потрібно поміняти прапори") має стати уроком для тих, хто сьогодні усвідомлює необхідність і незворотність реформ в українському суспільстві.
Воля і послідовність – ось чого бракувало попередньому президенту України. Воля і послідовність – ось те, що мають проявити сьогодні нові провідники реформ.
Шосте. Соціальні моменти в ході радикальних реформ – не завжди доречний аргумент. Я вже наводив приклад Грузії і Китаю. Можна навести інші приклади – як європейських країн, так і латиноамериканських чи африканських, де відбувалися реформи.
Біда наших політиків у тому, що всі вони вийшли із сюртука Маркса, так само, як більшість нинішніх акторів – із "Шинелі" Гоголя. Більшість із нас засвоїли ліві підходи і методику, які полягають у наступному: що би не робилося, треба пам’ятати про милостиню для малозабезпечених.
Лівий принцип лежить у намаганні задовільнити власну совість думкою не про розмір пенсії чи субсидії, а про сам факт її виплати. І у цьому – докорінна відмінність лібералів чи лібертаріанців.
Реформатори не повинні думати про забезпечення інтересів бідних – вони повинні думати про те, як бідним забезпечити гідне життя. На жаль, громадська думка в Україні більш прихильна до тих, хто дає 3 – 4 людям милостиню, ніж до тих, хто цих 3 – 4 людей забезпечив робочими місцями.
Тому нинішнім реформаторам, які роблять "революцію згори", не варто звертати увагу на екзальтованих власників "Зіллі" та "Луї Віттона", які вболівають за інтереси найбідніших верств і кричать про купку багатіїв, про збагачення на народних бідах і нещастях – завдання "революції згори", аби в країні не було бідних.
Не варто боятися власного Лешека Бальцеровича з його непопулярними заходами – за ним обов’язково прийде власний Гжегож Колодко.
Сьомий момент. "Революція згори" потребує командного підходу. Уособлення процесу може бути, але ні Бальцерович у Польщі, ні Саакашвілі у Грузії не робили реформи самотужки – виключно командами.
Реформи в Україні не можуть відбутися, якщо їх буде проводити одна людина при саботажі чи байдужості значної частини політикуму. Сьогодні реформи підтримуються і президентом Віктором Януковичем – він розуміє їх необхідність, бере участь у їх втіленні і коригує процес. Але цього дуже мало: потрібна реформаторська вертикаль, реформаторські сили на місцях.
На жаль, останні місцеві вибори не виконали роль ліфта, який вивозить на основні посади в місцевому самоврядуванні представників реформаторських сил. Саме тому невідворотним є посилення президентської вертикалі – за рахунок нових людей, незашорених, тих, які мислять по-новому.
Можливо, завтра їм протистоятимуть люди, які ще вчора входили до команди президента і до партії, яку донедавна очолював президент. Не буде нічого дивного, якщо в ході реформ зіштовхнемося з саботажем з боку рад усіх рівнів.
Старт реформ, початок "революції згори" – це завжди зміна команди. Епоха знаку рівності між президентом і партією влади минає: для того, аби бути елементом команди президента, партія влади повинна – не імітуючи – втілювати реформаторський курс. У такій її здатності автор щиро сумнівається.
Момент восьмий. Всякий процес – особливо революційний – потребує інформаційного підкріплення і інформаційного забезпечення. Іншими словами, радикальні перетворення потребують серйозного PR-оформлення.
Звісно, PR не може домінувати над реформами, цей момент, на жаль, часто впадає в око у Грузії. Але без роз’яснень, без пропаганди – у здоровому розумінні цього слова, без роботи з засобами масової інформації та громадською думкою реформи втілити неможливо.
Якщо не приділяти увагу цьому аспекту, його з успіхом використає опозиція, поховавши всі здорові починання: ситуація довкола Податкового кодексу є ілюстрацією до цієї тези.
Момент дев’ятий. Не можна в ході реформ намагатися подобатися всім. Всіх задовольнити неможливо. Діяти, виходячи з позицій школяра-відмінника, в даній ситуації не можна: не варто боятися, що дії реформаторів викличуть протидію. Протидія завжди буде.
Не варто боятися, що кроки реформаторів призведуть до революції. Революція не породжує революцію – лише контрреволюцію. Революція мас можлива тільки тоді, коли "революціонери згори" не демонструють революційну впевненість.
Різноманітні форми імітації революції приречені на провал, як тільки реформатори демонструють послідовність, незламність і рішучість. Що, зрештою, продемонстрували недавні події на Майдані
Момент десятий. Для того, щоби "революція згори" стала саме революцією, потрібно накреслювати перед собою не плани порятунку окремих галузей чи напрямків, а комплексний план ламання Системи. "Революція згори" повинна призвести до того, що дехто із політиків сьогодні називає модним словосполученням "перезаснування держави".
Звісно, ламання Системи не вигідне більшості громадян – тих, хто звикли жити за принципами кругової поруки, толерантно ставитися до корупції, відчуваючи свій інтерес у тотально корумпованому суспільстві.
Система функціонує справно, забезпечуючи інтереси олігархів і підкидаючи подачки найнезахищенішим верствам населення. Але ця Система призвела до стагнації, за якими – лише колапс і деградація. І саме тому реформи – податкова, адміністративна, пенсійна, регуляторна та інші – покликані змінити цю систему, зробити її більш динамічною, більш стрункою і транспарентною.
Чи зацікавлений у цьому чиновник, якого завтра або звільнять, або змусять працювати з максимальною віддачею? Чи зацікавлений у цьому ДАІ-шник, який завтра не зможе брати побори з водіїв? Чи зацікавлений у цьому директор ринку, який втратить можливість експлуатувати малих підприємців? Чи зацікавлений у цьому митник, який тісно пов’язаний – як сіамський брат-близнюк – із контрабандистами?
Ви уявляєте революцію, яка дослухається до кожного голосу невдоволених? Хто знає, може завтра на Майдані будуть мітинги митників, які протестуватимуть проти Митного кодексу. А післязавтра мітингуватимуть ДАІ-шники? Чи вийдуть на вулиці звільнені бюрократи?
І кожен із цих виходів представники опозиційно налаштованої інтелігенції вітатиме як "початок справжньої революції", як черговий Майдан, як початок кінця і т.д.
Для того, аби було поменше псевдо революцій і майданів, реформатори повинні продемонструвати справжню "революцію згори". І нехай сентиментальні класики братньої літератури кажуть, що жодна революція не варта сльози дитини. Ми вже не діти. Україні скоро буде двадцять років.
Дорослі від дітей відрізняються насамперед відповідальністю, домінуванням "ТРЕБА" над "ХОЧУ". І шокові методи іноді потрібні для того, аби вберегти Україну від трагічного сценарію.
Кость Бондаренко, для УП _ Вівторок, 21 грудня 2010, 10:09
