Для початку про різницю. Диктатор втілює в життя якусь велику ідею, рятівну, на його переконання, для нації, безжально знищуючи зі шляху тих, хто перешкоджає, або ненароком потрапив під бульдозер. Кат же холоднокровно реалізує чиєсь почуття помсти – влади чи суспільства, що видається за справедливість, і ніякі захмарні ідеї його НЕ торкають.
Міркування про суперечливий історичний шлях України найчастіше зводяться до відсутності свого Де-Голля в шароварах – патріотичного рішучого лідера, який без чужого «гуманізьму» за комір втягне мляво брикаючого країну в світле багате майбутнє.
Опоненти автократії погоджуються, що народ їм попався невдалий, майже бракований: терпить до крайності і в невідповідний момент вибухає некеровано. Однак тверду руку шукають не особистісну, а колективну – партію, громадський рух, Перехідний Уряд – хоча і диктатора, звичайно, але деперсоніфікованого.
Частково до інших відношу і себе. І констатую, що нині в Україні складається огидна суспільно-політична ситуація, вкрай сприятлива для вилуплення бридких диктаторів різного штибу. Пам’ятаєте, як у Булгакова в «Фатальних яйцях»?
Більш того, ряд політичних сил сприяє цьому процесу.
Підвищення комунальних тарифів до реальної вартості, зрозуміло, необхідно. Воно було б доречно році в 2003-му – економіка на підйомі, міжнародна кон’юнктура сприяє, який іде Кучмі на рейтинг плювати. Ось разом з переходом до парламентсько-президентської республіки треба було і тарифи оптимізувати.
А зараз маємо геополітичну, макро і мікро економічну, соціально-громадську кризу, так ще й недовіра до влади зашкалює до передреволюційної. Ніякої МінСтець ні за які гроші не переконає українців, що нові тарифи на ЖКГ – справедливі. Тому що корупційні нитки стирчать з кожного тарифного шва.
Ідіотів у владі у нас мало, навіть при Януковичі, що не заважає приймати ідіотські рішення. Ось і зараз влада серйозно готується до потенційних протестних заворушень на тарифної та іншої економічної грунті. План протидії багаторівневий.
На першому – розгнуздана дискредитація як самої ідеї протестів ( «робота на Путіна»), так і протестних лідерів: від відомих опозиціонерів до нових потенційних фігур.
На другому – жорстке протистояння з боку силовиків, яких готують ретельно, і готують їм технічну базу, аж до демонстративного ремонту водометів. На цьому рівні розглядаються і варіанти провокацій, на зразок гранати, одного разу загадковим чином уже пронесеною через всі пости і кордони під Верховну Раду.
А на третьому – політичний фінт вухами, коли начебто під тиском суспільства влада йде на поступки і призначає дострокові вибори в парламент, нацьковуючи пар в гудок. І переходить на заздалегідь підготовлені позиції, де в комплект до перейменованому БПП виступлять проекти-сателіти, на кшталт мураєвскої «За життя», а також перефарбувалися в усі кольори веселки мажоритарники. У сукупності вони нібито забезпечать для нинішньої влади вичерпне більшість в Раді.
І ось тоді, після реалізації цього плану, що має колективне авторство, можна буде закручувати гайки.
Влада в цьому впевнена. Не вона перша, не вона остання.
Опозиція теж готується. Причому, колишні регіонали готуються до чисто бізнесових схем: на старті домовляємося з Банковою про взаємодію, потім на протестній риториці набираємо неаби-який відсоток, а потім за набраним уточнюємо, скільки чого хочемо за співпрацю.
Ті, кого прийнято називати демократичною опозицією, хочуть всю повноту влади. І заради цього готові запалити неабиякі пожежі, і навколо тарифів, і навколо «мінської змови», і навколо економічних успіхів уряду, що обчислюються уявними числами.
Громадянське суспільство України не залишається на узбіччі і націлюється на гарячу політичну зиму в надії перехопити ініціативу. Воно має намір переконати непорушних громадян в безальтернативності обнулення всіх «колишніх» і «нинішніх», розрізнити яких складно навіть при розтині. І запустити перезаснування держави на основі нового Громадського Договору, що розробляється суспільством, а не владою.
Складається стійке враження, що всі три сили настільки розмріялись про свої прибутки від можливих протестів, що починають ці протести свідомо чи несвідомо наближати. Провокує навіть Влада, в першу чергу. А як інакше розцінити, що злощасні тарифи підвищуються в чималому ступені за рахунок корупційної складової?
Божевільні кочегари здають обшивку судна на металобрухт, а командний склад «Титаніка» не звертає уваги? Не віриться.
При цьому не можна забувати, що Кремль неодмінно постарається взяти участь в наших турбулентності.
Нагадаю, що у фізиці завдання трьох тіл вирішується лише в окремих випадках. Про чотири і говорити нема чого.
Правителі з придворними аналітиками занадто часто переконані, що все піде за старими шаблонами. І якщо вони врахують помилки тупуватих попередників, то вийдуть з перемогою. У сенсі, з стійкою диктатурою.
Але виходить начебто схоже, але не зовсім. Рівно настільки, що заготовки не спрацьовують. До того ж влада бездарно витрачає свій ресурс маніпуляції.
Якщо зараз суспільство ведеться на сімейі гніздечка Лещенка і Заліщука розміром з хокейне поле, то з часом звикне. Як до будь-якого повторюваного подразника. І скандальні вкидання перестануть відволікати від насущних проблем. Якраз до зими-весни основні пропагандистські заряди розстріляють.
Але найголовніше, що протиборчі сили невірно оцінюють пріоритети і побічні ефекти в розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні.
Всі чекають Де-Голля, Ататюрка, Піночета, на худий кінець, Сталіна, який жахливої ціною, але таки забезпечив суверенітет своєї держави. А ризикує з’явитися Марат – «Друг народу», затятий прихильник терору і права «забрати у багатих і поділити між бідними». Так-так, ідеологом шариковщина є саме один з батьків Великої Французької революції Жан-Поль-Марат. Який нічого не побудував і не відродив, але з чиєї подачі пролилися басейни крові.
Дефіцит чистих лідерів, які користуються всенародною довірою, роз’єднаність і містечковість протестної опозиції, а головне, відсутність чіткої програми перетворень країни, зрозумілою і підтримуваної більшістю громадян – це один з вибухонебезпечних компонентів.
Другий – безмежне нахабство влади, мародерство масово і невпинно, що виходить за здоровий глузд, ігнорування насущних вимог суспільства (яскравий приклад – судова система!), Фарисейство, цинізм, втрата інстинкту самозбереження так званими елітами.
У суспільно-політичному сенсі це натуральна об’ємна вибухівка, яка за руйнівною силою поступається лише атомному боєзаряду.
В результаті Революції суспільство не отримало справедливості навіть в якійсь сегментарній формі. Чи не були покарані найбільш кричущі злочини попереднього режиму. А вся клептократичною система держави не тільки збереглася, але примножилася і перейшла на новий рівень, коли на війну можна списувати будь-які зловживання.
Тому протестні хвилювання ризикують породити, крім іншого негативу, і фігуру «народного месника» (це ідея відомого експерта, якого не називаю, щоб не запідозрили в кровожерливості).
Основні риси месника-ката – спрощена риторика, хворобливе випинання соціальної нерівності, готовність на перших порах власноруч приводити у виконання «вироки суду Майдану» – громити машини, спалювати садиби, стратити «ворогів України». Тобто, командир середньої ланки, який пройшов війну і став потерпілим від чиновного, поліцейського та іншого свавілля влади.
На якийсь час така фігура стане суперпопулярної і породить масу послідовників-імітаторів.
Поки такої фігури не видно, слава богу. Відразу скажу, що Білецький не підходить – надто розсудливий. А ось у військово-політичній машині «Азова» відповідні знайдуться. І в призабутому Правом Секторі. І в ОУН. І в інших право і ліво радикальних течіях.
Так що популістським роздмухувачам великого протестного багаття, які не мають структурованого плану очищення і перезаснування України, забезпеченого ресурсно, варто різко замислитися над сенсом життя. Зокрема, про те, що під роздачу «народних месників» гарантовано потрапляють соратники по зброї, особливо ті, хто претендує на роль вчителів і натхненників.
Про дезінтеграцію України як неминучий наслідок такого сценарію не кажу – популістів цілісність своєї шкури хвилює куди більше цілісності країни.
А щодо цілісності і недоторканності – стосується всіх можновладців. Хто не зрозумів щодо ката – Донбас прикладом.
PS незгадування в даному матеріалі Президента Порошенко не випадково: швидше за все, в середньостроковій перспективі він не буде грати роль, яку йому відводять. Не хочу вдаватися, просто запам’ятайте цю тезу.
Олександр Кочетков, аналітик і політтехнолог, для «Хвилі»