осі, коли у двір заходять чужі чоловіки, Ваня лякається: «Ви прийшли нас розстрілювати?» В родині біженців з Донецької області 48-річного Володимира Кочубея та 38-річної Оксани Фіщук восьмеро дітей. Старші, 16-річна Даша, 14-річнй Коля та 11-річний Петя — аутисти. Стан дітей погіршився через пережите страхіття..
— Ми завжди були проти тієї війни, не хотіли брати в ній участь, — говорить Оксана. Родина жила у двоповерховому будинку в селищі Грузько-Ломівка Макіївсько району. За чотири кілометри від Іловайська. Володимир робив оздоблення для церков. Займався мотоциклами. В гаражі стояло п’ять беушних «Дніпрів», власноруч перероблених під байкерські. Дві машини «Москвич», правда, одна на запчастини. Столярний цех. Майструвати допомагав старший син Коля. Оксана домогосподарка. Справлятися з шістьма дітьми допомагала няня Валя.
— Коли почалися воєнні дії, ми намагалися не вмішуватися, просто жити, — згадують. — Не вийшло.
Чому таке сталося саме з ними, пояснити не можуть. Щось не так сказали? Заздрість? Потрапили під гарячу руку?
В один день і повінчалися, і сина похрестили
Володимир з Маріуполя. Батьки загинули в аварії, коли йому було чотири з половиною роки. До 12 років жив з бабусею, після її смерті потрапив в інтернат. Коли вже пішов до ПТУ, виявилося, що родичі відібрали квартиру, яку заповіла онукові бабуся. Дружина покійного дядька поселила там свою дочку. Пішов на «Азовсталь» слюсарем, дали гуртожиток. У 80-ті роки отримував 220 рублів, коли нормальною вважалася зарплата 120.
Сім’ї не завів, ніщо не тримало, переїхав у Донецьк. Працював на металургійному заводі. В Донецьку познайомився з Оксаною. Він займався реставрацією ікон, а вона з чотирма дітьми від першого шлюбу ходила в церкву.
Оксана народилася в Німеччині. Мати родом з Іловайська. Батько — військовослужбовець. Жили і в Польщі, і в Чечні. Батько помер, коли дівчині було чотири роки, мати вдруге вийшла за військового. Оксана з 16 років почала самостійне життя — навчалася, працювала. Закінчила консерваторію по класу фортепіано.
Навчання за другою освітою — облік і аудит — у Донецькій академії не закінчила. Народилася Даша, почала хворіти. Про першого чоловіка Оксана не хоче згадувати взагалі. Єдине, що каже: шлюб був невдалий. А з Володею, впевнена, їй дуже пощастило. Володимир не розділяє дітей на своїх і чужих. Наголошує: «Всі діти — мої».
Коли розписались, йому було 40 років, їй 31. Відмічали в кафе. Повінчалися вже після народження Вані. У знайомого отця Нікона, в Грузько-Ломівці. В один день і сина похрестили. Івану було п’ять місяців.
Розмовляємо на кухні будинку в Ховмах, куди щойно вселилася родина. Тепло, топиться груба.
— Хочу котельню зробити, батареї поставити. Але цей будинок ще не наш, не оформлений.
Раптом стук у двері. Заходить… Анатолій Хавило. Я його впізнала, бо раніше він був головою і Борзнянської райради, і райдержадміністрації. Тепер депутат обласної ради, поміч-ник-консультант народного депутата Олега Ляшка. Теж здивувався, коли мене побачив.
— Цей чотирикімнатний будинок родині передають депутати всіх рівнів від партії Олега Ляшка, — пояснив. — Ми купляємо його за 35 тисяч гривень. Хазяїн — білорус. Залишилось оформити документи.
Хавило посидів трохи в хаті, порішав по мобільному, щоб привезли причіп дров з лісництва родині безкоштовно. Забрав чоловіка, і пішли обмірювати територію.
«Везьот тобі, гроші на інвалідів отримуєш»
— Мама померла в 54 роки, рак головного мозку. Останні роки жила в Харцизьку, тримала магазин автозапчастин, — розповідає Оксана. — Коли вона осліпла в один день, я була вагітна, чекали двійню. Зразу після похорону стався викидень.
Материн спадок розділили з вітчимом. Оксана з чоловіком купили на ті гроші 11 нових верстатів для столярної майстерні. Він робив ікони з дерева, жертовники, олтарі для церкви, рами для ікон. Вироби продавав у магазині за домовленістю. Були замовники і постійні клієнти.
— Може, й заздрили нам, не знаю. Знайомий на прізвище Гарбуз казав: «Везьот тобі, гроші на інвалідів отримуєш». Кажу: «Може, й вам коли так повезе».
Були в Грузько-Ломівці ще такі діти, як у нас. Я хотіла створити центр для дітей-інвалідів. Щоб займатись з ними, запрошувати педагогів, лікарів, возити на реабілітацію, на екскурсії. Зразу всі погоджувались, а як зрозуміли, що треба буде гроші вкладати, передумували.
Війна прийшла у двір
— У 2014-ому народився Данька. Почалися воєнні дії. По селу ходили люди у військовій формі. Ну, ходять і ходять, станція поряд. Листівки роздавали, продукти на фронт збирали. Навіть коли бахати почало, думали, успокоїться все, війни не буде. З травня існувала гаряча лінія. Якщо треба виїхати, можна звернутися за допомогою до волонтері!?. Але покидати свій будинок не хотілося, нарешті звили своє гніздо.
Уперше страшно стало 15 липня 2014 року. Коли почало бахкати поряд, зі всіх боків. Ніч, небо червоне, гримить звідусіль. Ми матраців у погріб накидали і сиділи там з дітьми. Дані 6 місяців. Я тільки взнала, що знову вагітна (Серафиму зараз півтора року). Сиділи до ранку. Назавтра поїхали в Харцизьк за подарунками. 21 липня у Петі день народження. Подарунки завжди даруємо не лише імениннику, а всім, щоб не образились. Накупили іграшок. 17-го Вова пішов за хлібом, магазин недалеко.
Сиджу вдома з Данею на руках. Загавкали собаки. Зайшли до двору восьмеро ополченців. Ми з чоловіком якраз розмовляли по телефону. Кажу: «Не спіши, може, заберуться». Аж вони йдуть у хату. «Що ви хочете?» — питаю. А молодший з них, років 18, мене відштовхнув. І пішли чомусь туди, де ми тримаємо документи. Може, Валя кому з них розказала, що в нас і де. Нянька нам як член сім’ї була. Але ж вона незаміжня, хтозна, з ким зустрічалась? Питають, де чоловік. Я не кажу. Діти перелякались, плачуть. У Петі аутизм у тяжкій формі, він боїться різких звуків. Коля (старший) завів 4-річного Іллю в спальню, закрив собою. Даша взяла Даню на руки.
«Били прикладом по спині і сміялися»
— Ополченці забрали документи і всі гроші, які знайшли. Вигребли навіть дитячу скарбничку. У мене сережка була в брові, молодий підбіг, вирвав її. Кров потекла по обличчю. Вирвав сережки з вух. Вані було три роки, підбіг, за мене вчепився. Молодий ополченець вдарив мене кулаком в обличчя. Питаю: «Що ж за мати тебе виростила?» Такими матами мене покрив. Чоловіки наставили автомати на дітей: «Де батько?» Як я перелякалась! Вони ж ненормально вели себе, робили страшні справи і сміялись. Може, обкурені. Били мене прикладом по спині, приставляли дуло до скроні і сміялись. Мене витягли у двір. Там серед ополченців упізнала знайомого, Гарбуза, того, що на моїх дітей-інвалідів заздрив. У нього самого п’ятеро. Ми допомагали, коли їхня хата згоріла. Тепер він пішов добровольцем в ДНР. Стояв у моєму дворі, дивився, як мене б’ють, і посміхався.
Ключі чоловік забрав з собою. Один мотоцикл стояв у дворі. Вони намагаються його відв’язати, собаки гавкають. Почали стріляти в собак. Убили Бублика і регочуть. У сусіда голубів постріляли. Ваня упісявся від страху, вони сміються. Забрали машину, один на ній поїхав, у мотоцикла перерізали дроти. Подзвонив Вова. Відповів ополченець, сказав, щоб негайно був вдома, інакше нас постріляють.
Встали по боках розкритих воріт, мені дуло до лоба приставили. З другого боку молодий за шкварки тримає Ваню, і йому дуло автомата до голови приставив. І ржуть: «Хто перший побіжить — чи ви до чоловіка, чи він до вас — того й пристрелимо». Дивлюсь, Вова біжить до нас…
«Чоловіка повантажили в багажник і поїхали»
— У нього таки не вистрілили. Тільки вдарили з розмаху прикладом по голові, хвилин п’ять били ногами — по голові, спині, по чому попало. Тіло повантажили в багажник, і всі поїхали.
Я подзвонила волонтерам, потім в МНС, просила, щоб нас забрали.
Зайшла в будинок, і тут дзвонить телефон. Наша педіатр: «Хочу приехать через час, детей осмотрю». Думаю: звідки вона знає, що від нас щойно бойовики виїхали? А як ні, то навіщо дітей дивитися? Але не перечила. Тоді вона продовжує: «Приеду не одна, с людьми из народного ополчения, поговорить надо». Уже ж, думаю, «говорили». Що робити? Шість наляканих малих на руках, половина хворі, не знаю, чи чоловік живий… Дзвоню волонтерам на гарячу лінію. Сказали, МИС приїде. Кинулася збирати необхідні речі. Потім повідомили, що нам купили квитки на поїзд, на восьму вечора. Боялась, що не встигнемо до приходу педіатра з бойовиками. Потім з Вовиного телефону хтось подзвонив, просив підтвердити, що мій чоловік ненормальний. Я дзвонила отцю Нікону, він їздив в комендатуру, але нічого не добився.
«Відчинила двері і ледь не впала: переді мною чоловік з автоматом»
— Чоловіків паспорт та інші документи забрали. А свідоцтва про народження були окремо в сумці (недавно возила в район). Зібрались, як могли, вже шоста вечора, пора виходити. Нам телефоном сказали покидати двір обережно, городами, не привертаючи уваги. Навіть сусіди могли «здати». Відчиняю двері, і ледь не впала: переді мною стоїть чоловік у камуфляжі і з автоматом. І з ним ще якісь місцеві. Вони прийшли за мотоциклом. Кажуть: «Твого мужа завтра розстріляють. Нікуди не рипайся». Поїхали.
Дзвоню волонтерам. Кажуть: обережно виходьте, за вами вже виїхали. Половина дітей пішли через город. Даша винесла Даню, я з Ванею. Добралися до магазина, дуже боялися, що нас засічуть.
«Діти їхали ззаду. Там пролунав вибух»
— Приїхали дві машини, чекали нас, скільки було потрібно. Даша, Коля, Петя і Льоша сіли в одну, я з малюками в іншу. МНСники просили вимкнути телефони, але як вимкнеш, коли треба постійно бути на зв’язку, щоб хоч щось дізнатися про чоловіка. Аж раптом за нами вибух, і машина, в якій їхали старші діти, стала. Попали?.. Дивлюсь, діти вибираються з машини, в них блювота від переляку. Всі живі, нікого не заділо. Пересіли всі в одну машину. Приїхали якраз до поїзда, він, як і ми, на півгодини запізнився. Свій телефон я відключила, з волонтерами зв’язувалась через Дашин.
В обід наступного дня були в Києві. Зустріли волонтери з організації «Донбас SOS». Нагодували дітей. Я зателефонувала сусідці, та розповіла, що о п’ятій ранку до нас приїжджали кілька машин з ополченцями, була і наша педіатр. Шукали дітей. Не знаю, навіщо їм мої діти, може, пенсію отримувати? Трохи побули в кімнаті матері та дитини, потім нам купили квитки до Чернівців. Усю ніч просиділи в одному купе (квитки були на два). О шостій ранку були в Чернівцях. Пішли в монастир. Там вже жили 52 сім’ї переселенців. Прожили там 7 місяців.
«Їсти не давали, не випускали, тільки били»
— Коли побачив, як дуло приставили до голови сина і дружини, з криком «Оборзіли!» кинувся туди. Не встиг добігти до воріт, мене вирубили прикладом. Очухався вночі в колишній ментівській комендатурі. Живий, — Володимир згадує і нервується. — Було темно, потім розгледівся: не сам сиджу. Зі мною в камері ще троє. Вже потім довідався, що таких, як ми, 80 чоловік по різних місцях. Кого без паспорта зловили, кого з пляшкою пива. Українські солдати були. Днів-ночей не рахував, нас не випускали, їсти не давали, тільки били. За що, не пояснювали. Кого в камері, кого виводили звідти і били. Затягували і кидали назад. Залишилися шрами на голові, були поломані пальці, ребра, відбитий хребет. Тягав ногу — вибили ступню, кістка вилізла і прорвалась назовні. Пізніше зрослась неправильно. Очі постійно були заплилі від побоїв, тому погано бачив. Там було вікно, хоч і з решіткою, та іноді люди кидали нам їсти. Деяких вмовляли подзвонити рідним. Передачі носити не дозволяли, але за хабар пропускали.
При нас розстріляли кількох людей. Особливо знущався Хірург. Він був кат, садист. Чув, потім йому відрізали голову і кинули під ноги ДНРівцям.
Так продовжувалося тижнів два. Потім почали виводити на роботи. Люди кидали нам якусь одежу. У вересні по нас сильно бомбили українські солдати. Нас вивезли в радгосп під іловайськом. Поселили в сараї на фермі. Ополченці відбирали у людей худобу, свиней. А ми їх роздєлували, патрали. Добре, що дозволяли їсти те, що ми обробляли. За нами постійно наглядали і не церемонились. Вони теж боялися, постійно були на стрьомі. Почули шорох в кущах, коли ніхто не відповів, випустили чергу з кулеметів. Постріляли і кіз, і бабусю, що їх пасла.
Одного разу ферму почали бомбити. Упала плита і чотирьох полонених, мов кришкою, накрило в підвалі, колишній радгоспній лабораторії. Сиділи там дві доби. Поки розрили щілину між східцями та плитою, і самий худий Володимир протиснувся з пастки назовні.
— Стало зрозуміло, чому нас не шукають. Довкола все розбомблене, розбиті два БТРи, там рука валяється, там нога. Вони вирішили, що загинули всі.
Намагаючись не дивитись на шматки людських тіл, Володимир знайшов трубу, її просунули в щілину і разом плиту здвинули. Коли вибралися, стали пробиратися до бабусі одного з полонених.
Одні боялися пустити на ночівлю, інші провозили через пости
— Ми не могли вільно пересуватися, ховались. Один з хлопців підірвався на розтяжці. Ночували де прийдеться. Просилися до людей, та не кожен пустить, бояться. До кінця жовтня ховалися по розвалених хатах, їли яблука, картоплю на вогнищі пекли.
Утрьох добралися до бабусі наймолодшого хлопця, а назавтра вона сказала двом іншим піти геть. Посиділи з тиждень в радгоспі і розійшлися хто куди. Володимир поселився на складі, спав з десятьма складськими собаками, раз у день завскладом возила їм поїсти.
— Зате я роздобув телефон. Номери знав напам’ять. Подзвонив Оксані. Хотів встигнути до них до Нового року, але грошей не було. Знайомий, Олександр, не побоявся і довіз мене до Грузько-Ломівки. Зайшов додому. Техніки нема, дитячий майданчик згорів. Заночував на горищі, знайшов велосипед. Доїхав ним до Макіївки, там один віруючий чоловік провіз мене через ДНРівські пости, через два міста і поселив у своєму будинку в Донецьку. Продукти возив, — продовжує Володимир.
— Я допомагав церкві, будував котельню. Нарешті отець Нікон якось роздобув мій паспорт. Мені купили квиток до Чернівців, дали трохи грошей, і я, як громадянин України, поїхав до своїх.
Зберегли школу в Ховмах
— Володя приїхав 17 січня. Важив 50 кілограмів (а до того був десь 68), кульгав на ногу, спина синя, — згадує Оксана. — Весь нервовий: сюжет по телевізору побачить з АТО — погано йому. Ночами просинається і йде курити. 17 лютого, коли ще жили в монастирі, народився Серафим. Народжувала в райцентрі Герца.
З монастиря біженці потроху розселялися, роз’їжджалися. Хто й додому повернувся, під обстріли. Монастир для паломників, а не щоб там постійно жити. Нам МНСники знайшли місце в ліцеї в селі Карапчів. Потім головлікар райцентру Глибоке виділив порожнє крило райлікарні, поставили туди бойлер. Володя працював — вугілля робив, і за свій рахунок вивчився на оператора газової котельні. Більше року шукали будинок, звертались у волонтерські організації «Донбас SOS», «Восток БОЗ». Багато порожніх хат на Чернігівщині. Нам знайшли будинок у Ховмах. Переїзд обійшовся 9 тисяч. Наймали дві машини.
Родині переселенців зраділи ще й через те, що дякуючи появі нового учня в селі не закрили школу. З Іллею, хоч він і вдома навчається, вийшло 25 дітей. Наступного року до школи піде Ваня.
— Нам наносили зразу картоплі, моркви, дров привезли. Завдяки МОМ (Міжнародна організація мігрантів) пробили свердловину, воду провели. Поставили бойлер, ванну. Ще хочу зробити теплий туалет, нам без нього ніяк, — ділиться планами Володимир. — 3 хазяйства зараз два кролики, коза напрокат, вівчарка й кіт.
Машина дуже потрібна
Ваня після стресу півроку мовчав. Намагався говорити, але не міг, плакав. Зараз заїкається.
У Петі тяжкий стан після пережитого. Йому дуже потрібна реабілітація. Не говорить, але недавно почав сам ложку брати. Розмовляє з іграшками і правильно, в ноти, співає пісеньки.
— Напишіть, хай би машину родині хто подарував. Їм треба, дітей возити, — просять односельці.
— Машина потрібна, — погоджується Володя. — До найближчого реабілітаційного центру, в Ніжині, 61 кілометр. А в автобусі наших дітей не повезеш. 25 кілометрів до найближчої аптеки, лікарні. «Москвич» стоїть, але треба міняти зчеплення, коробку передач і всі чотири колеса.
І дев’ятий буде!
— Після пережитого я вдячна Богові, що всі ми залишилися живі, — говорить Оксана. — І за всіх своїх дітей.
Вже коли жили тут, зателефонувала жінка, переселенка. Злісно сказала: «Дітей в злиднях плодите, нічого не можете їм дати», — з болем у голосі згадує мати. — Ніби хтось має право вирішувати — кому народжуватись, кому ні. Я, коли після похорону матері двох дітей втратила, хлопчика і дівчинку, на п’ятому місяці вагітності, вирішила: всіх дітей, які будуть мені послані Богом, буду народжувати. Все життя наше навколо дітей і в дітях.
Оксана призналася мені, що носить під серцем ще одну дитинку. Вже майже три місяці.
