Активна фаза боїв Другої карабаської війни почалася 27 вересня і, за великим рахунком, завершилася 10 листопада впевненою перемогою азербайджанської армії з виходом до стратегічних Шуші та Лачинського коридору.
За ці півтора місяці азербайджанські сили змогли прорвати вірменську оборону, розбити найбільш боєздатні частини вірмен у Карабаху та знищити найновіші зразки їхнього озброєння (з останнього – зенітно-ракетний комплекс “Тор-М2КМ”).
І навіть більше того, Вірменія гарантує наземний коридор до Нахічевані – азербайджанського ексклаву, відділеного вірменською територією.
навіть більше того, Вірменія гарантує наземний коридор до Нахічевані – азербайджанського ексклаву, відділеного вірменською територією.
Як виявилося, задавнений конфлікт, що тривав майже 30 років, можна вирішити за півтора місяці.
Як виявилося, задавнений конфлікт, що тривав майже 30 років, можна вирішити за півтора місяці.
Та чи справді це довгострокова перемога Азербайджану?
І які висновки з неї можна зробити Україні для війни на Донбасі, що також перетворилася на конфлікт у глухому куті.
Висновок 1: Силовий варіант працює
“Ми, на жаль, переконуємося, що у сучасному світі можна говорити лише з позиції сили”, – каже директор Інституту світової політики Євген Магда.
“Без військових успіхів говорити про якийсь прогрес азербайджанців щодо повернення територій було б важко”, – додає він.
Створена ще у 1992 році Мінська група ОБСЄ так і не змогла примирити сторони і перетворити Карабах на безпечну територію, а не одну з “тліючих гарячих точок”.
Чи принесе стабільний мир у Карабах військова поразка вірмен, говорити зарано.
Скажімо, зайняття азербайджанцями давньої карабаської столиці Шуші теоретично можна було б порівняти з відновленням української влади щонайменше у Дебальцевому, яке за другими Мінськими угодами мало б у 2015 році залишитися під контролем Києва.
Висновок 2: Союзники на вагу золота
“Азербайджан міг дозволити собі вести бойові дії, маючи за спиною регіонального гравця Туреччину, яка повністю нівелювала небезпеку втручання Росії”, – пояснює військовий оглядач Михайло Жирохов.
В України наразі такого союзника немає.
Попри військово-технічну співпрацю з США, Британією чи все більш інтенсивні відносини з тією ж Туреччиною, порівняти це з тандемом Баку-Анкара під час боїв у Карабаху не можна.
“Туреччина з Україною не має таких інтересів, які у неї є на Кавказі. Там їй треба присутність, щоб контролювати потужний південний газовий коридор”, – додає Михайло Жирохов.
Висновок 3: Війну виграють “специ”
Азербайджанська армія завдяки набагато кращому фінансуванню вже давно якісно переважає супротивника.
Але до 2020 року це їй мало що давало: підтвердження тому – невдала спроба наступу у квітні 2016 року.
Тоді, під час так званої “Чотириденної війни”, азербайджанці так і не змогли прорвати оборону вірмен, втратили два гелікоптери й відступили.
Вочевидь, з того часу азербайджанці зробили висновки, й мова не лише про масоване використання ударних безпілотників.
На багатьох напрямках діяли спеціалізовані підрозділи, які здатні були наступати в умовах гір без підтримки техніки чи артилерії.
На Донбасі рельєф зовсім інший – степ з багатьма населеними пунктами.
“Якщо Україна колись вирішить піти на такий варіант, то їй слід готувати спеціалізовані підрозділи для бойових дій у містах”, – радить військовий оглядач.
“Для цього потрібне спеціальне озброєння для боїв в умовах щільної урбанізованої забудови. І до всього цього треба довго готуватися на полігонах”, – додає він.
Висновок 4: Росія все одно втрутиться
Попри показове дистанціювання Москви та заяви про готовність допомогти лише у випадку бойових дій вже на території Вірменії, Кремль все одно не залишився осторонь.
Росія продовжує слідкувати за всіма конфліктами у регіонах, які вважає своєю сферою інтересів – чи то Донбас (де багато доказів свідчить про участь російських кадрових військових у силах “ДНР” і “ЛНР”, хоча Кремль це заперечує), чи то Придністров’я і Кавказ (де російська армія позиціонує себе як “миротворців”).
“Росія тепер має військову присутність в усіх трьох державах Південного Кавказу: у Грузії, де окуповано 20% країни (Москва наполягає, що її війська у Південній Осетії та Абхазії виконували функцію “примушення Грузії до миру”. – Ред.), у Вірменії є російська база в Гюмрі, і от зараз російські військові будуть у Карабаху, який світ визнає територією Азербайджану”, – звертає увагу Євген Магда.
У розпал боїв на Донбасі в 2014 році також неофіційно підіймалася тема “російських миротворців”, у мережу навіть потрапили фото пофарбованої у білий колір військової техніки біля кордонів України.
Утім, тоді, за даними українського Генштабу, Москва вирішила діяти по-іншому й вдалася до “прямої інтервенції” у складі кількох батальйонно-тактичних груп. Кремль це, знову ж таки, заперечує.
Чи може відродитися ідея з “російськими миротворцями на Донбасі”?
Міжнародник Євген Магда до цього ставиться скептично: “Без політичної волі Києва це буде неможливо. Так само, як росіяни не могли б так швидко вирушити в Карабах без політичної волі Баку і Єревану”.
А Михайло Жирохов звертає увагу, що на такий крок українська влада навряд чи піде.
“Ні Зеленський, ні Єрмак до цього в риториці не вдаються. Розуміють, що це не сприйме ні суспільство, ні західні партнери”, – каже військовий оглядач.
Він також сумнівається у тому, чи можна російські війська в Карабаху вважати “миротворцями” у звичному значенні.
“Миротворці повинні мати якусь легітимність – мандат від ООН, ОБСЄ чи іншої міжнародної організації. Фактично ж Азербайджан та Вірменія просто запросили іноземні війська”, – пояснює Михало Жирохов.
Висновок 5: замовчування ситуації на фронті додає проблем політикам
Обидві сторони регулярно публікували відео знищення ворожої техніки й живої сили та рапортували про успіхи.
У підсумку, про реальну ситуацію на фронті не знали ні вірмени, ні азербайджанці – обидва суспільства вважали, що вони перемагають.
Це нагадує українські новини у серпні 2014 року, коли медіа з посиланням на зведення військових повідомляли, що “сили АТО звільнили Іловайськ”, хоча по факту “добробати” контролювали лише половину міста, а кільце ворожого оточення навколо українського угруповання стрімко закривалося.
Тим більшим був шок суспільства від новин про Іловайський розстріл колон.
“Зараз яскраво стало видно нерозуміння вірменського військово-політичного керівництва, яке дуже довго не розповідало своєму суспільству про реальну ситуацію на фронті”, – каже Михайло Жирохов.
Так 6 листопада, за два дні до втрати Шуші, Міноборони Вірменії звітувало про “знищення азербайджанського загону з великою кількістю техніки та живої сили” біля Лачина – у місцевості, яку вірменська пропаганда назвала “Пекельною ущелиною”.
Це призвело до того, що коли Нікол Пашинян заявив про перемир’я і втрату частини Карабаху, у будівлю уряду увірвався розлючений натовп, а його політичне майбутнє тепер викликає багато питань.
“До речі, щось схоже все ще відбувається і у нас, коли ситуацію з обстрілами на фронті влада подає як успіх і перемир’я”, – додає він
“Замовчування реальних проблем призводить до того, що ці проблеми наростають. Так вірменські сили в якийсь момент перестали відчувати підтримку політиків”, – каже Михайло Жирохов.
Хто ж реально переміг?
Попри те, що азербайджанці зараз святкують перемогу і повернення територій, ця перемога не така очевидна у довгій перспективі.
“У короткостроковій перспективі переміг Азербайджан. Він закріпив території, які вдалося зайняти, отримає ще два райони та дорогу до свого ексклаву Нахічевань, про що говорилося вже років 30”, – каже Михайло Жирохов.
Утім, Азербайджан не отримав контроль над всім Карабахом й так і не взяв його “столицю” Степанакерт – хоча з виходом до Шуші і Лачинського коридору це, за оцінками оглядачів, було справою кількох днів.
Пояснити це можна тим, що азербайджанська армія також зазнала відчутних втрат під час наступу – і в бійцях, і в техніці.
Інше пояснення – бажання зберегти те, що вже вдалося здобути, поки не втрутилися великі геополітичні гравці, перш за все США.
Михайло Жирохов каже, що в Баку Джо Байдена вважають скоріше “провірменським політиком”. Сам він перед виборами критикував адміністрацію Трампа за те, що той не зупинив азербайджанців від “військового вирішення конфлікту”.
Зрештою, вочевидь вплинула і позиція Росії.
І саме посилення ролі останньої робить перемогу Азербайджану не такою беззаперечною, попри підтримку Туреччини.
“Присутність російських миротворців, як показує досвід Південної Осетії, може означати ескалацію бойових дій у будь-який момент. Тому Баку ще треба буде домовлятися з Москвою у найближчі роки”, – резюмує Михайло Жирохов.
#вірменія #азербайджан #карабах #перемир’є
