На голову Економіка Пейзаж після битви

Пейзаж після битви

131
0

Конфлікт між міністром внутрішніх справ України Арсеном Аваковим і главою Одеської обласної адміністрації Михайлом Саакашвілі виявився головною подією політичного життя країни останніх днів і обріс численними коментарями – причому серед коментаторів були і звичайні користувачі соціальних мереж, і президент України

Але назвати цей конфлікт особистим – значить, не побачити суті того, що сьогодні відбувається в українській владі. У Авакова і Саакашвілі не було ніякого приводу для особистого конфлікту. А ось привід для конфлікту політичного – був.

Конфлікт цей почався ще до появи Саакашвілі в українському політичному житті – з обранням нового президента країни. Петро Порошенко виявився главою держави з дуже обмеженими Конституцією повноваженнями. Близький соратник Віктора Ющенка, Порошенко добре знав, яким безпорадним і незграбним виглядає глава держави з такими повноваженнями, як легко він стає “здобиччю” власних прем’єрів. Віктор Янукович, наступник Ющенка і попередник Порошенко, легко вирішив цю проблему – спочатку в обхід Конституції сформувавши слухняний собі уряд, а потім змінивши за допомогою покірного Конституційного суду сам Основний закон. Але Порошенко не хотів, та й не міг поводитися, як Янукович у посудній лавці української політики. Досвідчений гравець, Порошенко став діяти за допомогою політичних методів. Використовуючи високий кредит навіть не довіри, а надії, отриманий після виборів, Порошенко сформував власний іменний політичний блок, незабаром переформатований у партію.

Однак парламентські вибори не принесли того результату, на який розраховував президент. Так, Блок Порошенко став першою фракцією парламенту, але несподівано хороший результат “Народного фронту” – партії Олександра Турчинова та Арсенія Яценюка – не дозволив створити “справжній президентський” уряд. Дієздатна коаліція повинна була включати в себе кілька партій. Порошенко вдалося і тут обіграти конкурентів – уряд майже повністю був укомплектований міністрами з його блоку або технократами за квотою президентського блоку. “Народному фронту” дісталося всього чотири портфеля, але важливих: пости прем’єр-міністра, міністрів внутрішніх справ, юстиції.

Президент контролює більшу частину уряду, після виборів він рекомендував “своїх” міністрів – оборони та закордонних справ, голову Служби безпеки, генерального прокурора, призначив за поданням уряду глав обласних адмінстрації. Завдяки тому, що Національна рада з телебачення і радіомовлення формується наполовину за квотою президента, а наполовину – за квотою парламенту, в якій є місце і для представника президентської партії, у Порошенка і тут – стійка більшість. При цьому у глави держави при настільки великому обсязі кадрових, політичних та економічних можливостей немає прямої відповідальності за проведені реформи. Але й повного контролю за урядом теж немає. Тому що пост прем’єра з точки зору конституційних повноважень представляє главі уряду очевидну самостійність і, що найголовніше, робить саме прем’єра партнером західних кредиторів країни. Дивно було б думати, що глава держави цього не розуміє і що він з цим змириться.

Вступати у відкрите зіткнення з партнером по коаліції Порошенко не збирався, тим більше що Яценюк з першого ж дня перебування нового глави держави в офісі погодився з провідною політичною роллю президента. Але українська політика не змогла витримати двох лідерів. Хто ж скаже про це суспільству? Цим гінцем виявився колишній президент Грузії. Практично з першого дня перебування на посаді одеського губернатора Саакашвілі став невтомним критиком прем’єра і його команди. Він критикував Яценюка за зволікання у реформах, за корумпованість оточення, за погану роботу міністерств і відомств, за згубну практику роботи з міжнародними кредиторами. Критика Саакашвілі лягла на благодатний ґрунт – українські громадяни очевидно незадоволені соціальними проблемами, збереженням олігархії, відсутністю ясних перспектив розвитку країни. Те, що критика одеського губернатора, як правило, не зачіпає президентське оточення, проходить повз суспільство. Навіть той, хто це помічає, може легко пояснити таку вибірковість прагненням заручитися хоча б чиєюсь підтримкою, адже не може ж такий яскравий критик бути повністю на самоті!

У Саакашвілі все вийшло. Якщо ще недавно головним об’єктом суспільного невдоволення був президент – за військові поразки, поступки в Мінських угодах, незадовільну роботу Генштабу і Генпрокуратури та інші “гріхи”, які були швидше природними системними збоями, ніж наслідком його особистих помилок, то зараз так само з роздратуванням у країні сприймається прем’єр – за зволікання у реформах, соціальні проблеми і корупцію. Але критики заради критики не буває, правда?

У президентському оточенні розраховували, що дискредитація прем’єра змусить “народнофронтівців” відмовитися від підтримки Яценюка і погодитися з менш самостійною кандидатурою на посту глави уряду – або безпосередньо пов’язаною з президентом, або політично нейтральною. Серед претендентів на прем’єрську посаду фігурувало кілька прізвищ, у тому числі і самого Саакашвілі. Але тут почалися проблеми в президентському оточенні. Головним лобістом призначення Саакашвілі був близький до президента олігарх з російським паспортом Костянтин Григоришин – давній учасник підкилимних боїв на українській політичній сцені. Однак Григоришин перебуває в жорсткому протистоянні з главою президентської адміністрації Борисом Ложкіним і “сірим кардиналом” Блоку Порошенко депутатом Ігорем Кононенко, яких він публічно звинувачує в корупції. Саакашвілі явно не бажає брати участь у цій сутичці. Коли в інтерв’ю “Радіо Свобода” я запитав у одеського губернатора, що він думає про лобістські зусиллях Григоришина, колишній президент Грузії був непохитний: “один олігарх – один голос”, як у будь-якого іншого громадянина. Григоришину довелося переконатися в справедливості цієї тези буквально на наступний день після нашої бесіди. Перед Одеським економічним форумом олігарх передав главі обладміністрації власний список корупційних схем, розподілених між його основними опонентами – від Яценюка до Кононенко. Саакашвілі обійшов соратників президента стороною і замкнув запропонований йому список на Яценюку. У Саакашвілі – своя гра, в якій, як свідчить грузинський досвід взаємодії президента з олігархами, товстосум може бути тільки використаний і відкинутий в сторону, якщо тільки він сам, як Бідзіна Іванішвілі, не спробує зіграти втемну проти колишнього заступника.

Але в цій непростій грі “всіх проти всіх” настала пауза після того, як стало ясно: “Народний фронт” не збирається відмовлятися від підтримки Яценюка, а міжнародні кредитори – давати новий транш у разі відставки уряду і провалу узгоджених з МВФ параметрів бюджету. У цьому випадку економічний колапс наступив би настільки швидко, що вже через кілька місяців в українській політиці спостерігалися б зовсім інші пристрасті, а на головних ролях були б зовсім інші люди. Тому зіткнення Саакашвілі і Авакова – конфлікт після битви. Битви, яка, за великим рахунком, ще не відбулася, але вона тільки відкладена. Петро Порошенко вміє чекати.

Вже через кілька місяців, якщо не через кілька тижнів, протистояння відновиться. Можливо, що тепер опоненти прем’єра будуть шукати не стільки приводу для його заміни, скільки можливості відправити уряд у відставку. Президент може сприймати ймовірні дострокові вибори як шанс сформувати власний кабінет без “чужого” прем’єра. Саакашвілі – як можливість очолити український уряд. Колишній грузинський президент взагалі в пікантній ситуації. Він не може очолити список власної партії в Грузії, оскільки позбавлений грузинського громадянства. Він не може очолити список партії, яку можна було б створити в Україні (або список тієї ж партії президента), через те що не живе в країні необхідні для участі у виборах п’ять років. Але зате Саакашвілі може стати главою уряду і в Грузії, і в Україні, якщо його прихильники здобудуть перемогу. Найцікавіше буде, якщо це відбудеться в обох країнах відразу і Саакавшвілі доведеться вибирати.

Але поки що все це – швидше фантастичні сюжети. Ситуація змінюється занадто швидко, українські настрої мінливі. І вже наступного року президент може знову стати “антигероєм” через необхідність втілювати в життя Мінські угоди, а до прем’єра почнуть відноситься примирливо, якщо в країні знайдеться хоча б невелике економічне зростання. Але конфлікту всередині влади це все одно не вирішить – адже, по суті, конфлікт президентів і прем’єрів України триває з початку 1990-х і завершиться тільки тоді, коли державні інтереси будуть превалювати над інтересами владних повноважень.

А для цього потрібно побудувати саму державу.

espreso.tv

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я