На голову Економіка «Останній бандерівець» Василь Кук міг 100 разів померти, але прожив 94 роки

«Останній бандерівець» Василь Кук міг 100 разів померти, але прожив 94 роки

276
0

Cічень подарував Україні легендарних особистостей, героїв, які залишаться в пам’яті українців назавжди.

 Серед них – генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА з 1950 року (після загибелі Романа Шухевича) Василь Кук. Його ще називали «останній бандерівець».

Народився майбутній командир 11 січня 1913 року в селищі Красне нині Буського району Львівської області. 1928 року вступив у молодіжний резерв націоналістів «Юнацтво», де йому довірили керівництво юнаками Золо­чівсь­кої гімназії і всього повіту. Василь Кук так писав про свої мотиви вступу до лав борців за незалежну Україну: «Якщо ви людина, якщо вас кривдять і принижують як українця, зневажають вашу мову, хочуть тримати в ярмі і господарювати на вашій землі – ви не можете не відчути бажання боротися за свій народ, за свою державу. Та й хіба можна відсиджуватися, коли відстріляли майже всю нашу інтелігенцію, створили штучний голод, масово вивозили українців і знищували як націю?».

Ще відома фраза Кука, яка нині набула особливої актуальності: «Переговори з окупантами твоєї землі можуть тривати не довше автоматної черги!».

Став юристом у Люблінському університеті, де й познайомився з майбутнім главою ОУН Степаном Бандерою. Тоді Бандера проходив курс лікування ревматизму. Коли Бандеру арештували німці, Василь Кук продовжив його справу, став після смерті Романа Шухевича навесні 1950 р. головним командиром УПА, головою проводу ОУН та головою Генерального секретаріату.

Він вступив в ОУН у 17-річному віці 1930-го, з того часу кілька разів сидів у в’язницях. Як згадував Василь Кук пізніше, на тюрми вони в той час не звертали жодної уваги, адже були ще молодими. Потім гранати робили, бомби, друкували листівки. Бомби, які він створив, і дотепер зберігають у музеях.

1954 року Кука арештували кадебісти. Щоб упіймати головного командира УПА, спецслужби радянської влади провели титанічну роботу. Зрозумівши, що шляхом масових військових акцій не вдається знищити основні сили революційного підпілля, КДБ зробив основну ставку на оперативно-розшукову роботу і проникнення агентури в керівні ланки визвольного руху. Ще в середині 1940-х років було розроблено спецплан «Барліг» із захоплення Романа Шухевича, Василя Кука, Миколи Арсенича, Романа Кравчука, Олекси Гасина. Розшук цих лідерів вели спецгрупа та окремі чотири опергрупи на чолі з досвідченими керівниками, а до складу кожної групи входив рухомий загін (50 – 70 вояків).

Василь Кук перебував у підпіллі, добре маскувався, взяв собі ім’я Юрко Ведмідь, тому що довго жив у лісах, а ведмеді в ньому – найкультурніші звірі. Його взяли разом із дружиною Уляною, коли вони переходили з однієї конспіративної точки на іншу. Цей день, 23 травня 1954 року, ознаменував собою закінчення організованого збройного опору комуністичному режимові в Україні.
Спочатку з Куком постійно хтось розмовляв із «комітетчиків». Один із них запропонував написати лист у Москву: мовляв, шість років сиджу без вироку, визначтеся, що зі мною робити. Націоналіста Ведмедя-Кука помилували. Його поселили в Києві із жорстким наказом далеко від квартири не відходити.

Василь Кук відомий також як підпільний публіцист та історик, серед найвідоміших його праць: «Пашні Буряки», 1938 р. (підручник із конспірації ОУН); «Колгоспне рабство», 1952 р. (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора, 1970—80-ті рр.; біографічні нариси про Степана Бандеру, Романа Шухевича, 1990-ті рр.; фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30-го червня 1941 року», 2001 р.

1960 року Василь Кук написав так званий «Відкритий лист В. Кука до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном!», в якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.

Немає сумніву, що це був вимушений крок з боку Василя Кука, зроблений під тиском КГБ СРСР, тому цей документ потрібно розглядати радше як ще одну ілюстрацію репресивних методів радянського уряду, ніж відображення справжньої позиції Василя Кука в питанні визнання УРСР.

Упродовж життя він не запобігав перед сильними світу цього й не дозволив собі прийняти звання Героя України доти, доки держава не визначиться зі статусом воїнів УПА. Не бажав бути «балакучою головою» для передвиборних роликів та мітингів. Свої переконання відстоював твердо.
Він міг 100 разів померти, але жив довго – прожив 94 роки. Пішов із життя 9 вересня 2007 року. Поховали легендарного Василя Кука на батьківщині – в селищі Красне Буського району Львівської області, як і заповідав покійний.

Нелегкою була доля цього повстанського командира, чимало запитань, які виникали навколо цієї трагічної постаті, залишається без відповідей.

Василь Кук не написав спогадів. За радянської влади постійно перебував під пильним оком «людей у цивільному». З дипломом історика доробився у 1986 р. до пенсії. Так і доживав свій вік у невеличкій квартирці в Києві. За державу Україна боровся все своє життя.

Підготувала Ганна Врублевська, спеціально для «Вголосу»

 
 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я