Коли зустрічаю чергову ванільщину на тему: «Ненависть удел слабых», «по-христиански нужно прощать», «за поребриком тоже люди», — я прокручую у голові альтернативний епізод. І всі ці сантименти як рукою знімає.
Був у мене один герой матеріалу, фізрук із Гадяча, що потрапив під розстріли в Іловайську.
Він кілька діб лежав з відірваною ногою у лісосмузі під шматками свіжого людського м’яса і гарячої від вибухів землі. Повз нього прокотилася відірвана голова зовсім юного солдата. У неї були широко відкриті воскові очі й пшеничне волосся. Довкола лазило безліч мух і їхніх личинок, які гуділи і копошилися навколо, як у страшному апокаліптичному кіно.
Цей гадяцький учитель збирав дощову воду в каску й виколупував паличкою земляних черв’яків. До війни він цікавився темою екстремального виживання і активно розповідав учням, як вижити в лісі, горах, пустелі. Він зажмурював очі й ковтав тих черв’яків, бо то був чистий протеїн. І так він дотягнув, доки його знайшли місцеві шукачі металів та військових трофеїв.
Потім він майже на два місяці потрапив у полон «ДНР» і сидів у підвалі донецького СБУ, доки дружина оббивала пороги чиновників та організацій.
Це одна із найстрашніших історій. Але таких насичених пам’ять тримає ще із пару десятків.
Всі вони трапилися через одну обставину: Росія цинічно вторглася на чужу територію, почала встановлювати свої правила і тотальний руський мір.
Чи можлива після такого дружба, братерство й обнімашки? Ні. Максимум — терпимі сусідські стосунки, і то років через 20.
Окремо для цього між нами має бути паркан, ряд капканів і рів із піраніями.
