Коли я була малою, бабуся мені часто на ніч замість казок розповідала правду. Правду про мою родину, про себе, про своїх батьків, про те, що з ними робила історія. Вірніше – про їхнє життя за різних політичних, суспільних та побутових подій, які вже стали історією. Я уважно слухала і засинала під ці розповіді з думкою, що ото певно бабця багато фільмів надивилася і запам’ятала, що тепер мені розповідає. Думає, що я мала і всьому повірю, а мені ж уже 7 років було на той час!
Коли я була малою, бабуся мені часто на ніч замість казок розповідала правду. Правду про мою родину, про себе, про своїх батьків, про те, що з ними робила історія. Вірніше – про їхнє життя за різних політичних, суспільних та побутових подій, які вже стали історією. Я уважно слухала і засинала під ці розповіді з думкою, що ото певно бабця багато фільмів надивилася і запам’ятала, що тепер мені розповідає. Думає, що я мала і всьому повірю, а мені ж уже 7 років було на той час!
Той мій дитячий скепсис має своє пояснення. Мені – ровесниці незалежності України – нехай і маленькій дівчинці, проте тій, яка жила вже за часів дії законів Конституції України, не вірилося, що з українцями могло колись відбуватися те, що відбувалося…
У 40-их роках сім’ю мого прадіда, які були етнічними українцями, проте проживали на прикордонній території Польщі, примусово виселили до УРСР. Спершу за договорами між Польщею та Радянським Союзом українцям і полякам дозволялося добровільно «евакуюватися» на рідні терени. Проте незабаром щодо українців усе різко змінилося і до них були застосовані статті з довоєнного права. Вони давали можливість виселення з прикордонних районів держави осіб, чия присутність там загрожувала безпеці Польщі.
Так раптово мій прадід з дружиною і шістьома дітьми стали чимось загрожувати Польщі. Польські поліціянти дали їм пів ночі, аби зібрати речі. Дозволили взяти лише мішок борошна та трохи овочів і товарняком відправили до УРСР. Передбачалось, що справедлива радянська влада, у якої всі рівні, надасть стільки ж землі і квадратів житла українським переселенцям, скільки вони мали в Польщі. Проте насправді сім’я мого прадіда залишилася «гола, боса, у вінку», як переказувала моя бабця. Вона досі каже, що на той час у Польщі вони почувалися більшими українцями з більшими правами і можливостями, ніж у, здавалося б Батьківщині, УРСР.
Конституції тоді ще не існувало, як і самої вільної України. Та якби існувала, то сім’ю мого прадіда не ганяли б від хати до хати на нововиявленій радянській «батьківщині». Коли приїхали з Польщі, добилися якось тимчасового житла, згодом заробили на своє власне. Та у совєтів були свої закони чи то «понятія», і вони просто виставили моїх рідних на вулицю, аргументуючи це тим, що прадід мій «польський запроданець, який служив у польській армії». Якби тоді була нинішня Конституція, то статтею 30-ю гарантувала б моїй родині «право на недоторканність житла» і взагалі – саме «право на житло» (ст. 47).
Моя інша бабця розповідала історію про свого чоловіка – мого діда. Окрім нього, в родині було ще 11 дітей. Батько мав велике господарство, аби прогодувати таку велику сім’ю. Працювали усі – від великого до малого. Та одного дня прийшли вірні стражі радянської влади, назвали моїх рідних куркулями і, відповідно, розкуркулили їх. Родина залишилася без городів, урожаю, худоби – усіх засобів виживання. Так мій прадід з родиною, будучи українцем, живучи на українській землі, не був її господарем. Української Держави ж не існувало, як знову ж таки Конституції, яка статтею 48 гарантувала б «право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї».
У 60-их роках мій дід умудрився стати директором птахофабрики, не будучи партійним. Напевне, саме тому до нього завжди була особлива пильність з боку найрізноманітніших совкових органів. А писати доноси-анонімки на діда – було чи не найулюбленішим хобі сотень його підлеглих. Дід був не те, що не партійним, а взагалі націоналістом. Любив собі прийти на з’їзд якихось делегацій в українській вишиванці, що дуже муляло око вищезгаданим совковим органам, та ще й ляпнути якесь таке страшне «Слава Україні!». Його викликали, допитували, підозрювали у зраді «батьківщини» і т. д. Дід не здавався, та це добряче з’їдало нерви і йому, і його дружині – моєї бабці. Коли народився батько, дід назвав його Тарасом. Жах! Таке українське ім’я у сина великого радянського начальника змушувало совєтів бліднути від гніву і далі продовжувати тягати мого діда по допитах з різноманітними погрозами. А коли батька похрестив священик, що було тоді заборонено, то родині мого діда взагалі погрожували фізичною розправою. А вищезгадані ж речі є нормальними для українського сьогодення.
Була б тоді наша Конституція, були б і «право на вільний розвиток своєї особистості» (ст. 23); «право на свободу думки й слова» (ст. 34), «право на свободу світогляду і віросповідання» (ст. 35). Родина мого діда жила би спокійно та вважалася ще й патріотами.
Гадаю, історії з життя моєї родини можуть знайти віддзеркалення у життях мільйонів інших українських родин. Всі згадані події були непоодинокими. Це ілюстрації того, якою була Україна (тоді ще УРСР) і якою вона може стати, втративши свою незалежність, і, звісно, як наслідок, усі конституційні права свого народу. І це лише ілюстрації розділу «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», а існує ж іще багато інших розділів Конституції. Втративши її, повернемось у жахливе минуле, або потрапимо у ще гірше майбутнє.
Так, це відверта ода Конституції. Бо коли вчергове прикидаєшся вранці, слухаєш новини – війна, окупація, Путін, Росія, починаєш думати і утворювати причинно-наслідкові зв’язки. І якщо ти знаєш історію своїх предків, чому вона була такою, то не хочеш, щоби цю історію повторили твої нащадки. А Конституція – одна із правових ланок всього, що на сьогодні означає і становить Українську Державу.
Вона мені потрібна, і тобі, гадаю, теж. Бо раптом щось витворить кремлівський царьок, а я не збираюсь покидати свою територію у пошуках кращих із кращими конституційними правами. Я хочу бути господинею на своїй землі, щоби ніхто мені не вказував, які стяги шанувати і яким богам молитися.
Ірина Лаб’як
