Військові медики — такі ж герої, як і бійці з гарячих «нулів», розвідники чи невгамовні волонтери.
Так, під час операції з евакуації поранених у ДАПі 20 січня 2015-го загинув начальник медслужби батальйону 81-ї аеромобільної бригади ВДВ старший лейтенант Олександр Кондратюк («Чорний Вовк»). Його справу в з’єднанні продовжують не менш сміливі й професійні побратими, пише na.mil.gov.ua
Степан Андрійців — капітан медичної служби, командир розбудованої ним же медроти 81-ї оамбр. Він — фаховий стоматолог, доцент кафедри Івано-Франківського національного медуніверситету, кандидат медичних наук, автор-співавтор понад 40 наукових праць і двох національних підручників зі стоматології. Торік його було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Від спокійного життя чоловіка відірвав буремний Майдан, на якому він був уже злощасного 1 грудня 2013-го. Відтоді буття стало зовсім іншим. Степан Степанович — один із організаторів розгортання медпункту в КМДА. Тут науковець набув унікального досвіду, який став у пригоді пізніше — на Донбасі. Андрійціву довелося імпровізувати — шукати волонтерів, регулювати надходження й номенклатуру ліків і засобів так, щоб усього вистачало. Постійно виникала потреба оперативно вирішувати, як саме організовувати лікування десятків людей. Апогеєм напруження став період 18–21 лютого.
— Якби не вдалося налагодити співпрацю зі швидкою допомогою, загиблих було би більше, — впевнений капітан Андрійців. — А навесні наше волонтерство спрямувалося на Схід — ми активно допомагали добровольцям і воякам з Прикарпаття, які поїхали воювати. Моїм колегам, які пішли до армії, казали: стоматологи — не лікарі. Мені неодноразово доводилося завдяки власному прикладу переконувати, що ми передовсім медики, а вже потім — вузькі спеціалісти. У кожного з нас є розуміння перебігу основних хвороб, які можуть спіткати на війні, й основ організації меддопомоги. А медицина у війську — це не лише лікування вогнепальних поранень, а й боротьба з хронічними недугами, що загострюються в окопі, — продовжує розмову Степан Степанович. — Допомагаємо і цивільним. Особливо багато таких «послуг» надали в Дружківці, коли там дислокувалися. До речі, я помітив цікавий феномен: місцевий люд приходить до нас часто не через якісь негаразди зі здоров’ям, як просто побачити, які ми є, перевірити, чи варто вірити російській пропаганді. І деколи ми здатні більше зробити не скальпелем, а словом та власним прикладом.
Співрозмовник переконаний, що під час виконання бойових завдань потрібні інші штати медиків. І одразу інформує, що в бригаді віднедавна добряче посилили медичний підрозділ. Досвід АТО показує: спеціалізацію медслужби, її оснащеність, вимоги до персоналу доцільно коригувати залежно від роду військ. ВДВ, танкісти, ССпО і піхотинці виконують різні завдання, які передбачають помітно відмінні ризики. Також варто налагоджувати надійні зв’язки між ланками ланцюжка надання меддопомоги від передової до шпиталю чи профільної клініки.
— Досі болюча тема для нас — спецтранспорт. Нині на передовій їздять багато волонтерських «карет» — але то здебільшого старі авто, й далеко не всі вони придатні для порятунку життя під кулями, — не приховуючи нотки розчарування в голосі, мовить капітан. — І далі, на третій рік війни, ми з колегами їздимо на раритетних УАЗах-таблетках. А нам потрібно швидко евакуювати пораненого, відстежити, на якому етапі перебуває процес надання допомоги, які треба додаткові ресурси. Добре, що командир бригади турбується про медслужбу. А завдяки франківським волонтерам ми маємо реанімомобіль класу С1 (з дефібрилятором і апаратом «штучна легеня»), що непогано себе зарекомендував.
Інший герой моєї розповіді — водій-санітар медичної роти 81-ї оамбр сержант Василь Лук’янчук. На британському колісному панцирнику-ветеранові «Saxon» за чотири місяці перебування в Авдіївській промзоні він вивіз 87 поранених та шістьох загиблих. У цій шляхетній, але небезпечній місії його підтримує син Станіслав, котрий служить разом із батьком.
— Цей броньовик у частині переробили для перевезення поранених і надання їм медичної допомоги, — розповідає Василь Манолійович. — Її пристосували для переміщення одного сидячого і трьох лежачих людей. Попри відомий скепсис і відверті іронічні заяви певних «експертів» та журналістів, «Saxon» показав себе більш ніж чудово. Я теж попервах переймався критичними зауваженнями щодо цієї техніки — мовляв, вона стара, нестійка на дорозі. Але я особисто перевірив: це ідеальна машина для такої роботи. Передусім, приваблює захист броньовика — якісні бронеплити зсередини вкриті шаром кевлару. Корпус бойової машини весь «подзьобаний» слідами від осколків та куль. Але вони нашого броньованого «дідуся» так і не пробили. Він навіть витримав ураження осколків снаряда, що вибухнув поруч. Хорошою є і його прохідність. На «промці» медики, які спробували хоч раз поїздити під захистом «британця», відгукуються про нього тільки схвально. Порівняно з УАЗами, «Saxon» ставив справжні рекорди з вивезення поранених із Авдіївської промзони. І так має бути, бо людину, яка потрапила в біду, треба сповнити впевненості, що її рятують професіонали на найкращому обладнанні.
Медикам-десантникам доводиться їздити поночі лінією зіткнення всліпу, адже задля кращого маскування фари намагаються не вмикати. Та й ворожі снайпери постійно прагнуть поцілити в санітарний транспорт українських військових.
Співрозмовник нарікає, що є багато поранених від «прильотів» снарядів та мін просто в бліндажі, що не завжди досконалі. А от позитивом називає незрівнянно кращі знання бійців та офіцерів з надання першої меддопомоги порівняно з минулими роками.
— Якось у травні виїздили за майором, який зазнав шести кульових поранень. Якби він і побратими не вміли надавати першу допомогу, а вони наклали 8 (!) джгутів, не знаю, як усе повернулося б. Завдяки цій обставині офіцера у відносно нормальному стані довезли до шпиталю. І зараз він уже у строю, — згадує нещодавні події сержант Лук’янчук. — А от вам ще одна щаслива історія. Одного разу ми надавали допомогу бійцю, пораненому в плече. Але коли взялися оглядати бронежилет, побачили, що на краю пластини — якраз навпроти серця — застрягла… куля! Зрозумівши, що народився в сорочці, боєць моментально сполотнів. І одразу захотів навідатися до церкви…
Немає однакового поранення — кожен осколок інакший, та й ми всі глибоко індивідуально реагуємо на нього. Багато вояків і досі ходять зі шматками металу в тілі через неоперабельність. А бувають зовсім неймовірні історії.
— Не забуду свого першого «двохсотого», — розповідає бувальщину керманич «британця». — Медгрупа оглядала тіло й не могла збагнути, від чого загинув боєць. Ми винесли його з позиції, дивимося: він начебто цілий, ані ран, ані крові. Аж я придивився і побачив на спині внизу попід краєм бронежилета ледь помітну подряпину. Виявилося — то вхід від осколка. Після розтину з’ясували: він улетів знизу й, пройшовши крізь тіло, влучив у серце…
