На голову Економіка Мама не повірила, що це – я. Почала ставити контрольні запитання про...

Мама не повірила, що це – я. Почала ставити контрольні запитання про дитинство: на якій вулиці жили, як звали нашого собаку

88
0

Полковник Іван Без’язиков 22 місяці був у полоні

16 серпня 2014 року я мав забрати наших загиблих. Під Степанівкою полягло багато хлопців із 30-ї бригади. Це був не наказ, а прохання керівництва. Не можна було кидати наших там – літо, спека. Треба швидко повернути на батьківщину, щоб їх поховали. Я узяв двох хлопців. Розуміли, що може трапитися. Перед виїздом залишив документи, зброю.

Контактів у нас не було. Мали знайти тих, з ким можна домовитися про повернення тіл. Сіли в машину, встановили білий прапор. Зупинилися на краю Степанівки. За півгодини ніхто не вийшов. Ще хвилин 30 міняли пробите колесо. Вся дорога була засипана уламками від снарядів “Граду”. Тому далі вирішили йти пішки. Майже в центрі села побачили козаків. Вони дивилися на нас із підозрою, але домовилися – наступного дня вантажівками заберемо загиблих.

Коли поверталися до машини, нас оточили люди кавказької зовнішності. Думаю, кадировці. Сказали, що козаків не знають. Білий прапор вихопили, нас повалили на землю. Познімали бронежилети й каски, зв’язали, посадили в БТР, зав’язали очі. На їхню базу їхали десь півгодини. Там почали допит.

Перша зустріч – найнебезпечніша для життя й здоров’я. Уникнути побиття неможливо. Люди, які воюють, озлоблені. Били замість вітання. Застосовували електрошокер. Підвішували за ногу до дерева. Підійшов один із датчиком: “О, в нього жучки! Він – шпигун”. Порвали на мені одяг. Кинули в яму.

Вночі приїхали люди з Донецька – видно, важливіша банда. Знову зв’язали, привезли в “ізбушку” – будівлю Донецької СБУ. Дорогою минали кілька блокпостів. На кожному бойовики зупинялися й пропонували черговим побити нас. Казали: “От – український полковник. Хто хоче, може йому щось зробити”. Били руками, ногами, прикладами. Хтось із більшою ненавистю, а хтось – так, щоб не відрізнятися від решти. Поламали ребра. Рука не піднімалася. Командиру роти, молодому офіцеру, дісталося найбільше.

 

Іван БЕЗ’ЯЗИКОВ 45 років, полковник Збройних сил України. Народився 12 березня 1971-го в місті Умань на Черкащині. Батько працював бухгалтером у дорожній організації, мати – вчителька математики. Навчався у художній школі. Закінчив Київське вище загальновійськове училище за спеціальністю командир розвідувальних підрозділів. 27 років в армії. Пройшов шлях від командира розвідувального взводу до начальника розвідки 8-го армійського корпусу (корпус розформували у березні 2015  року. – Країна). Служив у місті Новоград-Волинському Житомирської області та в Житомирі. Із травня 2014 року – на Донбасі. Влітку позаторік брав участь у боях за Савур-Могилу. 16 серпня 2014-го з двома військовими поїхав на ворожу територію забирати загиблих після боїв під селом Степанівка на Донеччині. Потрапив у полон бойовиків. Звільнили 5 липня цього року. СБУ не розголошує, на яких умовах. Поновлюється на службі. Має двох дітей від першого шлюбу. Донька 16-річна Олена – школярка, син 20-річний Роман працює в Польщі. Дружина Маргарита Кушнірова служить у Збройних силах. Мають 5-річного сина Микиту

Іван БЕЗ’ЯЗИКОВ 45 років, полковник Збройних сил України. Народився 12 березня 1971-го в місті Умань на Черкащині. Батько працював бухгалтером у дорожній організації, мати – вчителька математики. Навчався у художній школі. Закінчив Київське вище загальновійськове училище за спеціальністю командир розвідувальних підрозділів. 27 років в армії. Пройшов шлях від командира розвідувального взводу до начальника розвідки 8-го армійського корпусу (корпус розформували у березні 2015  року. – Країна). Служив у місті Новоград-Волинському Житомирської області та в Житомирі. Із травня 2014 року – на Донбасі. Влітку позаторік брав участь у боях за Савур-Могилу. 16 серпня 2014-го з двома військовими поїхав на ворожу територію забирати загиблих після боїв під селом Степанівка на Донеччині. Потрапив у полон бойовиків. Звільнили 5 липня цього року. СБУ не розголошує, на яких умовах. Поновлюється на службі. Має двох дітей від першого шлюбу. Донька 16-річна Олена – школярка, син 20-річний Роман працює в Польщі. Дружина Маргарита Кушнірова служить у Збройних силах. Мають 5-річного сина Микиту.
 
 

В “ізбушці” у підвалі – підлога з кахлів і газета, на якій можна поспати. Крім нас трьох, у камері були ще десятеро українських полонених. Пам’ятаю офіцерів із 30-ї бригади. Коли потрапляєш у таку халепу, хочеться щось зробити, аби випустили. А вдіяти нічого не можеш. Усі розуміли – шлях додому не буде коротким.

У підвалі СБУ пробув тижнів три. Не били, але допитували щодня. Хоч і так мали вичерпну інформацію про наші війська – від місцевих. Cтавили стандартні запитання – в якій частині служу, хто командир. Кілька разів погрожували розстріляти. Переважно говорили самі. Що хочуть звільнити Донбас і приєднатися до Росії. Що вони – народ України, а ми воюємо проти нього. На комп’ютері показували Донецьк у руїнах – що ми в цьому винні.

Дехто приходив подивитися на мене. Заходить у камеру: “Я начальник зв’язку ДНР. Це ти – полковник?” І пішов. Був “міністр оборони ДНР”. Каже: “Бачиш, я не військовий, а вже генерал”.

Там були добровольці з Росії, фанати, які без війни не можуть жити. Воювали в Чечні, у Молдові. Коли конфлікт притих, вони казали: “Все, нам тут нецікаво. У Сирію збираємося”.

Друга категорія – ті, у кого в Росії проблеми із законом. Приїхали починати нове життя.

Третій тип – бойовики зі Слов’янська й Маріуполя. Відступили зі своїх міст – і тепер бояться, що їх посадять.

Є люди, які заробляють на війні. Роботи в Донецьку немає, грошей – теж. А сім’ю годувати треба. Платять бійцям 16 тисяч рублів, це 7–8 тисяч гривень. Таких стає все більше. А фанатиків – навпаки.

Створили два армійські корпуси, які фінансує Росія. Служать із задоволенням, бо гарне забезпечення. Бойовики, які крутилися біля мене, мріяли потрапити туди. Але там – ­дисципліна. Тому багато хто вирішував за краще залишитись у банді.

До травня 2015 року мене утримувало так зване розвід­управління. Жив у підвалі особняка. Мав ліжко. Годували тим, що самі їли – каша, борщ, м’ясо. Мабуть, хотіли завербувати. Розпускали чутки, що я став перебіжчиком. Найбільше хвилювався, щоб не забрали в Росію на черговий показовий суд. У мене був телевізор. Транслювали лише російські канали. Надивився про Надію Савченко.

Міг ходити територією особняка. Її охороняли, втекти неможливо. У “розвідуправлінні” були люди, які вважали себе реформаторами. Підтримували ідею “русского мира”, але пішли ще далі. Хотіли створити в ДНР такий соціальний лад, аби росіяни дивилися й розуміли, що живуть погано. І щоб РФ приєдналася до ДНР. Серед них були і росіяни, і ­місцеві. Потім прийшла інша банда і роззброїла “реформаторів”. А мені сказали: “Ти полковник? Будеш нашим рабом”. Ці угруповання між собою воюють. Убивають один одного.

Мене забрали в “республіканську гвардію”. Знову спав на підлозі. Інколи забували погодувати півтори доби. Пресували, щоб зізнався, що я – законспірований розвідник. Три дні протримали без їжі й води в карцері. Це приміщення під сходовою кліткою, там не можна встати на повний зріст. Били, пробували пальці відрізати.

Мене передавали з рук у руки, як перехідний приз. Бойовики з “гвардії” віддали іншій банді, яку потім теж роззброїли. У підвалі чую: стрільба, крики. Відчиняються двері, охоронці лежать скривавлені й зв’язані. Потрапив до польового командира Топаза. Той казав, що підкоряється лише керівнику ДНР Олександрові Захарченку. Хоча потім його відсторонили від бойових дій. Має кілька автосервісів у Донецьку. Торгує запчастинами.

Деякі групи в Донецьку нікому не підкорялися. Одна тримає один район, інша – другий. Місто ділили в кілька етапів – ринки, заправки, кафе, заводи. Бойовики обурювалися: ми воюємо, пацани гинуть, а ватажки жирують. Таке було у 2014–2015 роках. Зараз Захарченко всіх підім’яв під себе.

Чергова банда базувалася на території телецентру. Теж люди Захарченка – угруповання “Оплот”. Був у них рік. Переводили з камери в камеру. Тримали в студіях, підвалах, кімнатах. Де були меблі, а де й ні. Почали випускати подихати свіжим повітрям. Ставилися нормально. Розповідали, що хочуть у Росію. Пацани по 20–25 років розпитували, чи я справді полковник, чи довго служив. Явних ідіотів, як у “республіканській гвардії”, не було.

Інколи дозволяли дзвонити рідним. Уперше – в розвід­управлінні. Зателефонував мамі, бо пам’ятав лише її номер. Спочатку не повірила, що це я. Почала ставити контрольні запитання про дитинство – на якій вулиці жили, як звали нашого собаку. А коли впізнала, розридалася й говорити не могла. І я – теж. На дзвінок мав хвилину. Тільки й сказав, що живий-здоровий. У “гвардії” півроку був без зв’язку. У телецентрі давали подзвонити раз на два тижні.

Про обмін ніхто не говорив. Лише на початку 2016-го командир бойовиків із телецентру сказав: “Не знаємо, що з тобою робити. Ти – тягар. Може, тебе обміняти?”

На телецентрі взимку розкидав сніг. Машини чистив. Приженуть авто, і я здираю з нього фарбу наждачкою. А вони потім фарбують в інший колір. Мабуть, продавали. Однією машиною без поспіху міг займатися тиждень. Відправляли в їдальню картоплю чистити, мити посуд. Там працювали жінки – вони підгодовували. То каші дадуть, то компоту.

Налаштовував себе, що сидітиму років 10. Намагався у всьому знаходити позитив. Читав усе, що можна було дістати. Навіть керівні документи з телерадіомовлення 1977 року.

Щодня віджимався від підлоги. Потроху займався спортом. Малював у зошиті, бо люблю це діло. Бойовики побачили і просили писати портрети. Приносили фотографії своїх жінок, дітей. Для мене головне було – згаяти час. За це пропонували цигарки, але я не курю.

У день звільнення після обіду помив посуд в їдальні. Прийшов командир бойовиків: “Збирайся”. Таке було у серпні 2015-го. Тоді зав’язали очі, завантажили в автобус. Чую – ще якісь хлопці зі мною. Зрозумів, що наші, бо молилися й говорили українською. Ніхто не знав – на обмін везуть чи на розстріл. Завезли на автосервіс за містом. Протримали три тижні на бетонній підлозі. Весь час над нами стояв охоронець з автоматом, розмовляти заборонили. Посадили в той самий бус і повернули до телецентру. Здогадуюся, що ховали від обміну. Цього разу півтори години стояли на блокпосту. Приїхали люди з волонтерської групи “Патріот” і Служби безпеки України. За лінією зіткнення чекала дружина Маргарита. Обійняв її, слів не було – два роки не бачилися.

Два дні не міг усвідомити, що вже на свободі.

Менший син із рук не злазить. Сьогодні привів його в садочок, усі працівники вітали зі звільненням. У Житомирі люди на вулиці зупиняють.

Простий народ на Донбасі – теж громадяни України. З 3–4 мільйонів до 5 відсотків – бойовики. Решта – заручники ситуації. Для них усе, що далі Харкова – “бандеровщина”. Питаю: “А ти був на Західній Україні?” – “Ні” – “А в Києві?” – “Ні. У Харкові був. От у Ростов часто їжджу. У мене там родичі”. Для повернення цих людей в Україну треба докласти багато зусиль.

Злості на них не маю.

Із полону привіз дві речі – Біблію й іконку святої Маргарити. Знайшов її в одному з підвалів. Після повернення додому пішов до храму.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я