Новини «Хорватський сценарій» для Донбасу

«Хорватський сценарій» для Донбасу

341
0

Рано чи пізно, але Україні потрібно буде повернути контроль над окупованими територіями Донбасу. І якщо нам справді потрібен результат, то альтернативи «хорватському сценарію» немає.

Існує два варіанти звільнення Донбасу від окупантів: перший – це посилення тиску на Росію за допомогою санкцій, другий – «хорватський», тобто посилювати армію і за кілька років відвойовувати свої території, заявив в одному з інтерв’ю голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський, передає vgolos.com.ua

Якщо покладатись на перший варіант, владі можна фактично нічого не робити і чекати, як у популярному прислів’ї, поки «течія пронесе труп нашого ворога». При цьому можна посивіти, постаріти, кінцево забути про місцеву промисловість і втратити ще не одну сотню солдат внаслідок «мирних» обстрілів.

Водночас, бажаного результату ніхто не гарантує. Та якщо Україна й отримає назад те, що залишиться від Донбасу, «в комплекті» до нас повернеться і його відверто антиукраїнське населення, від якого можна очікувати ще не один ніж у спину. Отже, питання слід вирішувати комплексно, тому другий варіант (власне, «хорватський») прийнятніший.

Що зробили хорвати

Якщо коротко, то на початку 90-х, під час військових подій на Балканах, певну частину своєї території Хорватія втратила. Але через чотири роки завдяки двом блискавично проведеним військовим спецопераціям розгромила сербські війська і повернула собі більшу частину своїх земель.

Експерти неодноразово проводили паралелі між російсько-українськими і сербсько-хорватською відносинами, незаконними «ДНР / ЛНР» та «Сербською Країною», Іловайськом і Вуковаром, розпадом СРСР і дезінтеграцією Югославії.

Хорватія, як і Україна, стала жертвою агресії, не маючи ні армії, ні, по суті, державності. При цьому офіційний Белград займав приблизно таку ж позицію, якої дотримувалася і Москва: публічна дипломатична підтримка і непублічна – військова. Через кордон Сербії у «невизнану республіку» йшли техніка, боєприпаси і добровольці.

Як і нині в Мінську, тоді також відбувались тривалі переговори, і навіть були свої «мінські угоди» – точніше план «Загреб-4», який передбачав широку автономію – аж до права самовизначення сепаратистської «Республіки Сербська Країна».

«Перемовини вели посли США, Росії, європейського співтовариства і ООН у Загребі. З сербськими бойовиками переговори вів Хрвоє Шарініч, тодішній прем’єр-міністр, а згодом керівник Бюро національної безпеки Республіки Хорватія. Тобто Хорватія завжди посилала на переговори офіційних осіб, а не як у нас – Леоніда Кучму з незрозумілим юридичним статусом і неясними повноваженнями», – звертав увагу в одному зі своїх інтерв’ю екс-радник голови СБУ і колишній посол України в Хорватії Маркіян Лубківський.

Сепаратисти висували щоразу нові й нові вимоги – як і проросійські бойовики на Донбасі. І коли стало зрозуміло, що «Загреб-4» неможливо втілити, хорвати вирішили діяти кардинально – повернути окуповані території військовим шляхом.

1 травня 1995 р хорватська армія почала операцію «Blјesak» («Блискавка»), в ході якої за кілька днів взяла під повний контроль територію Західної Славонії. Хорвати наступали силами у 20 тис. солдат та бійців МВС за підтримки кількох десятків танків та військово-повітряних сил. Оборона сепаратистів налічувала понад 4 тис. військових та близько 2 тис. мобілізованих осіб, з десяток танків та іншу військову техніку. У підсумку сербська сторона (сепаратисти) втратила 283 людини убитими і зниклими без вести, хорватська – до 60 осіб. 18 тис. сербів були змушені утікати.

У відповідь в липні армія боснійських сербів на сході Боснії захопила мусульманські етнічні анклави, в тому числі і Сребреніцу, де відбулися масові вбивства. Пізніше Міжнародний трибунал по колишній Югославії і Міжнародний суд ООН визнали, що в липні 1995 р сербськими підрозділами було вбито понад 8 тис. боснійців-мусульман.

4-9 серпня хорватська армія провела операцію «Oluja», що в перекладі означає «Буря» (її вважають найбільшою наземною операцією в Європі після Другої світової війни), і лише за 84 години відновила контроль над усією Кнінскою Країною. Звідти втекли 230 тис. сербів.

В операції взяли участь 50 тис. бійців регулярної армії Хорватії і понад 100 тис. мобілізованих, спецпризначенці МВС, більш як 350 танків, велика кількість артилерії та авіація. Їм протистояли 40 тис. сербських вояків, більше як 200 танків, і, за деякими даними, переважаюча кількість артилерії. Проте мотивація, вишкіл та добра організація дозволили хорватам здобути переконливу перемогу.

Залишки сепаратистської «Республіки Сербська Країна» – Східна Славонія, Баранья і Західний Срем – перебували під управлінням тимчасової адміністрації ООН до 15 січня 1998 року, після чого були мирно інтегровані до складу Хорватії.

«Масові зачистки»: геноцид чи дезінфекція?

Сербські сепаратисти, як і бойовики так званих «ДНР-ЛНР», часто використовували мирних жителів для прикриття – блокували військову техніку, стріляючи понад головами «мешканців-демонстрантів», запрошували хорватських вояків пообідати на обійстя, а там розстрілювали з кулеметів.

Військове керівництво Хорватії вирішило діяти дуже жорстко: у теле- та радіоефірах, в листівках та у газетах розповсюдили попередження, що коли наближуються військові, запускається сигнальна ракета. Це означало, що військові йдуть зачищати територію від терористів та загарбників, і все цивільне населення має звільнити вулиці й сидіти удома. Після цього усіх, хто знаходився поза домом, знищували. Вистачило кількох таких сутичок, і кількість пересічних мешканців у районах бойових дій зменшилось практично до нуля.

«Щодо питання,чи зможуть українці з її центральних, північних, західних регіонів коли-небудь примиритися зі своїми одурманеними співвітчизниками у Донбасі, які лягали під наші танки, не даючи їм захистити наші кордони, які зустрічали ледь не з хлібом-сіллю російських окупантів. Перший шлях — повернення до «хорватського» сценарію. Після подібної спецоперації українських військ вороже налаштована до України частина населення змушена буде виїхати. В іншому випадку цих людей буде притягнуто до кримінальної відповідальності. Вибору немає. Ніхто на примирення не піде. Президент Білорусі Лукашенко заявив, що з часом все у відносинах України і Росії «устаканиться», що, мовляв, після Другої світової війни, де загинуло 30 мільйонів, росіяни знайшли спільну мову з німцями. Пробачте, минуло 70 років з часу тієї війни, російський народ братається з німцями, але при цьому ворогом робить український народ…», – вважає Дмитро Снєгірьов, співголова громадської ініціативи «Права справа».

До слова, у тій війні на території колишньої Югославії загинуло чимало людей, кількість біженців обчислювалась сотнями тисяч, а Сербія і Хорватія обмінялись звинуваченнями у геноциді. Тим не менше, до 2012 року Міжнародний трибунал в Гаазі звільнив від відповідальності підозрюваних хорватських генералів, зокрема, Анте Готовіну, Івана Чермака і Младена Маркача. А у лютому 2015 року Міжнародний суд ООН відмовив у задоволенні позову Сербії до Хорватії із звинуваченнями у геноциді, видхиливши звернення обох сторін. Це рішення остаточне і оскарженню не підлягає.

«Частину бойовиків справді знищили, інші втекли коли зрозуміли, що у них немає шансів протистояти хорватській армії… Один хорватський генерал мені сказав: «Ми перемогли лише за рахунок абсолютної єдності армії, влади і народу». У всіх була одна мета – звільнити наші території, зберегти державу», – ділиться спогадами Маркіян Лубківський.

Він також зауважує, що хорвати у розпал війни змогли зупинити інфляцію, стабілізувати курс національної валюти, будувати потужну мережу автобанів – це не лише поглибило різницю між окупованими і не окупованими територіями, але й дозволило підняти економіку. А тепер уся Європа із задоволенням відпочиває на узбережжі Хорватії, тому що, скажімо, з Відня на Адріатику можна доїхати автомобілем трохи більше ніж за чотири години.

«У Хорватії під час війни ніхто не говорив про якийсь «особливий статус» окупованих територій – навпаки, навіть на законодавчому рівні закріпили – це агресор, це окупація і війна… І хоча Хорватії не протистояла величезна імперія з ядерними боєголовками, Югославська народна армія у 1990-х роках була, між іншим, четвертою за потужністю та ефективністю армією у Європі, після СРСР, Франції та Британії. Тим не менше, вона програла хорватам, бо кажу ж, що усе впирається у політичну волю» , – переконаний Лубківський.

Водночас екс-посол вважає, що Україна втратила багато часу, тож швидкого вирішення конфлікту не буде. «Навіть якщо буде прийнято стратегічне рішення реалізувати «хорватський сценарій», на повернення Донбасу і Криму підуть десятиліття», – спрогнозував він.

Плюси й мінуси «хорватського сценарію»

Крім Хорватії, аналогічний варіант повернення самопроголошених територій був успішно продемонстрований в бойових діях армії Шрі-Ланки проти сепаратистського руху «Тигри звільнення Таміл-Іламу» на півночі острівної держави, а також у військових кампаніях Туреччини проти Курдської робочої партії, яка добивається автономії південно-східних районів країни, звертає увагу аналітик департаменту зовнішньої політики і євроінтеграції МЦПД Євген Ярошенко.

За його словами, «хорватська модель» рішення територіальної проблеми спирається на односторонні дії і силову перевагу урядових сил. При цьому вона має цілий ряд переваг: по-перше, силові дії проти сепаратистів здійснюються в рамках Статуту ООН, ст. 51 якого допускає право держави на індивідуальну самооборону. По-друге, «хорватська модель» має на увазі відновлення територіального status quo шляхом ліквідації сепаратистського анклаву (як правило, підтримуваного ззовні) і, відповідно, припинення сепаратистських настроїв на досить тривалий період. По-третє, військова перемога призведе до прискорення національної консолідації та пошуку зовнішньополітичного консенсусу. По-четверте, успіх реалізації такого сценарію буде сприяти зростанню легітимності армії, посилення політичної еліти і державних інститутів всередині країни. І, нарешті, по-п’яте, успішна реалізація хорватської моделі посилить вагу держави на міжнародній арені і зміцнить переговорні позиції у відносинах з іншими гравцями, вважає аналітик МЦПД.

Звісно, є і негативні моменти. Варто пам’ятати про вірогідні численні втрати, імовірно, й серед цивільних. Також будуть значні руйнування, ліквідувати які доведеться переможцю. Високим є і ризик зовнішньої збройної інтервенції, подібної до вторгнення Росії у переломний момент серпня 2014 року, нагадує Ярошенко.

Також силовий сценарій – це високий ризик скоєння військових злочинів чи злочинів проти людяності. Тож Україні доведеться співпрацювати з міжнародним кримінальним правом та за наявності доказів – видати своїх військовиків.

До слова, на Донбасі етнічні чистки неможливі за визначенням, адже не існує такого поняття, як «народ Донбасу».

Зрештою, ще один ризик – силові дії можуть призвести до часткової міжнародної ізоляції  та припинення співпраці з міжнародними кредиторами, звертає увагу експерт.

Ну і складно собі навіть уявити економічні та політичні наслідки для України, якщо така операція не вдасться: скажімо, поразка Аргентини у суперечці за Фольклендські острови в 1982 році призвела до падіння правлячого режиму в країні.

Отже, «хорватський сценарій» щодо Донбасу загалом не лише можливий, але і потрібний. Щоправда, коли це може відбутись, зараз прогнозувати вкрай складно.

«Якщо наберемося сміливості і офіційно заявимо про тимчасову втрату цих територій, визнав­ши їх окупованими (так само, як Крим, про який чомусь забуваємо), то отримаємо отой проміжок часу — два-три роки – який необхідний для розбудови української армії, економіки, проведення соціально-економічних реформ в середині країни…», – таку думку висловлював Дмитро Снєгірьов.

Україні варто також дочекатися сприятливої міжнародної ситуації, в ідеалі – коли Росія об’єктивно не зможе захистити так звані «ЛДНР»: в ідеалі це було б виснаження внаслідок санкцій, відволікання зусиль і ресурсів на іншу «гарячу точку», внутрішня турбулентність та послаблення режиму Путіна всередині Росії, вважає Ярошенко.

Ще однією важливою умовою, яка мала б супроводжувати наступ України в зоні АТО, експерт назвав паралельний наступ і на дипломатичному фронті: стосунки з партнерами варто вибудувати так, щоб їх було невигідно розривати після краху «мінських угод».

Зрештою, існують і альтернативні варіанти. Так, «боснійська модель» передбачає збереження територіальної цілісності на умовах федералізації. Так свого часу «зліпили» Боснію та Герцеговину, щось подібне намагались втілити також у Лівані та Іраку. Щоправда, ситуація на цих теренах далека від нормального життя.

Існує також «суданська модель» – це відсікання бунтівної території, коли очевидно неможливо здобути воєнну перемогу над сепаратистами, або видатки на утримання цих територій перевищують вигоду від їх приєднання. Так вчинили, відділивши Південний Судан від цілісної держави у 2011 році, подібний процес відбувся у Пакистані стосовно Бангладеш у 1971 році та у Ефіопії щодо Еритреї в 1993 році.

Зрештою, ще існує відокремлене і не визнане Придністров’я, але навіщо це Україні? Та й нам, окрім Донбасу, ще потрібно придумати, як повернути Крим.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Введіть свій коментар!
Введіть тут своє ім'я