У кримськотатарському питанні турецький та російський вектори є діаметрально протилежними, й компромісу, рівнодіючої між ними не знайти
Укотре вже, згадуючи про висвітлення міжнародних подій, доводиться писати не про те, що трапилося на очі й викликало претензії, а про те, що на очі не трапилося, хоча мусило трапитися, неодмінно мусило б.
І, перш ніж почати, доводиться робити традиційне застереження: цілком можливо, якусь дуже важливу публікацію я просто пропустив. Із іншого боку, ті аспекти зустрічі в Санкт-Петербурзі президентів Росії та Туреччини, про які піде мова, є настільки важливими й до такої міри стосуються України, що, за ідеєю, до них мало б бути прикуто дуже велику увагу. Ще з іншого боку, кілька знайомих, що цікавляться політикою, зокрема й професійно, у приватних розмовах теж сказали, що висвітлення цих аспектів не зустрічали — додавши щось на кшталт: «Ну, можливо, я що-небудь пропустив».
Отже, нормалізація відносин між Росією та Туреччиною. «Союз диктаторів», «союз європейських ізгоїв», як слушно характеризували цю подію чимало ЗМІ. «Союз проти Заходу» — це була ще одна дуже поширена й дуже слушна характеристика; увагу аудиторії при цьому привертали до того, що Туреччина є членом НАТО, а отже, й секрети — а радше, інформацію для внутрішнього користування — цієї організації, цілком можливо, тепер без надмірних зусиль здобуватиме господар Кремля.
Але цікавим є й от який аспект. Росія не вміє підтримувати партнерські, рівноправні стосунки. Точніше, свідомо вважає для себе принизливим їх підтримувати — з усіма державами за винятком тих, які вона вважає за «великі». У цьому полягає одна з фундаментальних російських пропагандистських «скрєп». Так от, російська пропаганда ніколи не включала Туреччину до переліку «великих держав» — і навіть більше: коли йшлося не про конфлікти й не про газові «потоки», вона просто не помічала існування Туреччини. У свідомості російського обивателя Турецька Республіка завжди була глибокою периферією, чимось на кшталт Єгипту або Таїланду, тільки ближчого й дешевшого.
Російська пропаганда, звісно ж, на те й російська пропаганда, що може швидко переконати російського обивателя в чому завгодно, зокрема й у тому, що нібито на сьогоднішній день Туреччина є мало не впливовішою за Німеччину разом із Францією, але всьому є межа: російський обиватель це, звісно ж, проковтне, але відчуття такого вже смаку від того не отримає. Глибинні переконання, задавнені стереотипи не в змозі миттєво подолати навіть російська пропаганда. Тож значна кількість росіян або вважатиме союз із Туреччиною мезальянсом, розмінюванням на дрібниці, або ж щиро віритиме, що в особі Ердогана Путін знайшов нового сателіта, такого собі Асада-дубль-два — й, відповідно, глибоко розчаровуватиметься щоразу, коли це виявлятиметься не так.
А тепер перейдімо до тісно пов’язаних між собою проблем, на які варто було би звернути особливу увагу. Перша з них — кримські татари. Цифри в різних джерелах різняться, але всі вони стверджують: у Туреччині мешкає в кілька разів більше кримських татар, ніж у Криму. До сьогодні Туреччина намагалася підтримувати імідж мало не найбільшого у світі захисника кримських татар. Для яких сьогодні головний якщо й не ворог, то утискувач — Росія. Зі свого боку, офіційна Росія майже неприховано вважає кримських татар за «неблагонадійних». У кримськотатарському питанні турецький та російський вектори є діаметрально протилежними, й компромісу, рівнодіючої між ними не знайти.
Як воно буде тепер? Заяви турецьких офіційних осіб про те, що в позиції їхньої країни щодо належності Криму Україні нічого не змінилося, є відповідями на зовсім інше запитання. Під час переговорів у Санкт-Петербурзі два президенти винесли кримськотатарське питання за дужки. Але чи довго вони зможуть його в такому стані утримувати? Адже офіційна або навіть неоголошено-фактична відмова Туреччини від захисту кримських татар боляче вдарить по репутації цієї країни та її влади — й варто очікувати, що офіційна Росія дуже прагнутиме, щоб такі удари посипалися якнайшвидше.
А удари ці будуть болісними, бо в основу турецького «вставання з колін» покладено пантюркізм. Прагнення до лідерства серед тюркомовних країн та народів, прагнення перетворити ці країни та народи на свою виключну сферу впливу. Один ілюстративний приклад: припинивши кілька років тому участь у конкурсах «Євробачення», Туреччина запровадила в себе аналогічний конкурс «Тюркобачення», учасниками якого можуть бути країни або регіони (!) з переважно або до значної міри тюркомовним населенням.
Але що таке тюркомовні країни? Це, передусім, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан та Узбекистан. Ті країни, які Росія вважає за свою й виключно свою сферу впливу. Отже, й тут «натрапила коса на камінь». Але й це ще не все. Погляньмо на перелік країн-учасниць фіналу конкурсу«Тюркобачення-2014» (за абеткою): Азербайджан, Башкортостан, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Іран, Казахстан, Киргизстан, Крим, Македонія, Москва, Татарстан, Туреччина, Туркменістан, Узбекистан, Якутія. А регіони-учасники — це переважно регіони Російської Федерації! Та й сам конкурс — нагадаю, організований і підтримуваний переважно Туреччиною, 2014 року відбувався в Казані.
Свого часу Росії довелося докласти дуже значних зусиль та коштів, аби «замирити» Татарстан, у якому вирували потужні ідеї незалежності й переорієнтування від Москви на Анкару. Тож і тут ми бачимо суперництво, а суперництво між авторитарними державами не може бути джентльменським.
Наступний аспект лежить на самісінькій межі припущень та гіпотез. А тому згадаймо про два точно відомих факти. Перший — це роль ФСБ у нинішній російській політиці. І другий: усі події останніх двох десятиліть на Балканах, Південному Кавказі, Близькому й Середньому Сході та в Середній Азії мали наслідком один-єдиний результат — досі так і не виникло альтернативного, не через Росію, шляху експорту середньоазійських нафти та газу до Європи. Для середньоазійських країн Росія залишається монополістом, що міцно тримає у своїх руках ключі від дверей у зовнішній світ. А отже, має всі можливості контролювати економіку цих країн, а самі ці країни фактично тримати у стані протекторатів.
Годі й казати: цей альтернативний маршрут мав би пролягати через Туреччину й ніяк інакше. А нафтогазові середньоазійські країни, нагадаю, є тюркськими.
І поки Туреччина була «майже європейською майже демократією», Москві було досить легко з нею поратися. Зовсім інша річ — тепер і в найближчому майбутньому.
Нарешті, ще один аспект проблеми. Зовсім нещодавні події в Туреччині продемонстрували, наскільки легко й швидко можна звести на пси неусталену, половинчасту демократію, включно з такою ж хисткою свободою ЗМІ. Й чи так уже гарантована від такого сценарію Україна, тим паче в разі наявності відкритої або прихованої підтримки з боку Росії? Тут мова, радше за все, не про владу — хоча й щодо неї варто не дрімати, й тим паче не про канцелярсько-бюрократичний «Опоблок», а про харизматичних популістів, що так прагнуть дострокових виборів.
Коли йдеться про авторитарних політиків, прогнози, а тим паче у ЗМІ для широкої публіки — річ невдячна. Але й прогнози в наших ЗМІ — здебільшого дивні. Адже майже зовсім не поширеними в наших медіа залишаються прогнози у вигляді переліку кількох загальних сценаріїв розвитку подій. Наші медіа полюбляють такі прогнози, що ніби їх дають екстрасенси та ясновидці, — такі, що не знають варіантів і не припускають їх: що було, що буде, на чому серце заспокоїться, й крапка.
Та річ, власне, не так навіть у прогнозах — просто хіба всі перелічені аспекти турецько-російського «бхай-бхай» є неістотними й не вартими уваги? Бодай щоби про них згадували й нагадували?
