Український доброволець-медик Яна Зінкевич вважає, що найголовніше зараз рятувати життя та отримати перемогу у війні.
20-річна Яна Зінкевич керує медичною службою “Госпітальєри” ДУК “Правого сектору”. На фронт дівчина пішла з перших днів війни та разом зі своїм медичним батальйоном врятувала з гарячих точок близько 2000 людей.
В інтерв’ю «Є!» вона розповіла, чому пішла в зону АТО та як потрібно допомагати військовим повертатися до мирного життя.
Рівнянка Яна приїхала до маленького міста на Дніпропетровщині по справах батальйону. Нам вдалося поспілкуватися після однієї із зустрічей. Яна не вагаючись погодилася на інтерв’ю. У розмові Яна спокійна та врівноважена, на питання відповідає прямо та дуже серйозно. Дівчина вважає, що кожен повинен робити свою роботу та запевняє, щоб допомогти фронту не обов’язково йти на війну.
– Яна, що стало ключовою подією, яка вплинула на ваше рішення піти на фронт?
Як такої події не було. Просто відбувся Майдан. Я не змогла сидіти вдома, зібралася та поїхала. Після Майдану, під час першої хвилі мобілізації довго не роздумувала, відразу поїхала на схід. На той час мені було 18 років, зараз вже 20.
“ Все почалося з розуміння того, що треба йти на війну і допомагати не тим чим хочеш, а тим що треба. У нас тоді не було не ліків, ні засобів, ні структури. З першими пораненими мені довелося надавати першу допомогу, потім мене призначили керівником і за півтора року вже маємо медичний батальйон. Він займається медичною допомогою в червоній зоні, жовтій зоні, також ми розгортаємо операційні точки.
– З якими труднощами вам довелося зіткнутися під час вашої роботи?
Найперше це ЗСУ та мобілізація.Незрозуміло, навіщо набирати людей, які не хочуть воювати. У багатьох є сім’ї, декілька дітей, вони не хочуть йти на війну. Я вважаю, що в першу чергу потрібно було набирати добровольців. Набрали б краще з плоскостопією та з іншими несерйозними вадами, ніж п’яниць та тих, хто не хоче йти в бій. Наприклад, у мене в батальйоні є двоє 60-річних чоловіків. Вони у відмінній фізичній формі, у них є військовий досвід та бажання, однак вони не підходять для мобілізації по віку.
-Чи шкодували ви колись про те, що обрали собі такий шлях?
Ні, ніколи. “ До цього моє життя було пустим, зараз воно набуло сенсу. Сучасна молодь живе пустим життям за шаблонами, вони навіть цього не усвідомлюють.
-Скільки життів ви врятували на фронті?
Я особисто врятувала близько 200 людей, а наша медична служба вивезла з гарячих точок більше 2000 військових та мирних жителів. Я може першого пам’ятаю та ще кілька людей, всі останні лиця вже зливаються в одне. Звикаєш..
“ Коли потім вже в іншому місці зустрічаєш бійця, який іде з квітами та говорить: “Дякую. Я повернувся, зі мною все добре.”, стає дуже приємно. Тому що я зберегла життя, нехай лише кільком сотням людей, однак це вже успіх. Сім’ї отримали свого батька, чоловіка, сина, який повернувся додому.
-Як на вашу думку жителі України можуть допомогти бійцям, які пройшли війну, повернутися до мирного життя?
“ Треба розуміти, що бійці, які повертаються з фронту бачили несправедливість. Вони бачили, як хлопці гинули, вони заходили групою 20 чоловік, а виходили 5 бійців. Половина з них покалічені на все життя, вони нікому не потрібні, їх не розуміють. У більшості військових посттравматичний синдром, одиниці не хворіють. Якщо не було поранення, це не значить, що не було контузії. Людина потребує уваги та підтримки. І ось цей боєць, який ображений на себе, ображений на життя. Здебільшого вони ще й розлучаються, тому що повертаються додому, а жінки їх просто не розуміють, сім’ї не розуміють. Вони роздратовані, нервові. Є один ключовий момент – ці люди не вміють мовчати, не вміють стримувати себе, у них загострене почуття справедливості. Тому ці люди можуть наробити біди. Це треба розуміти. Наприклад, повертаєшся в тил, а перед тобою якийсь 25-річний мажор на Лексусі мало не збив коляску. Через це багато людей потрапляє в тюрму. Взагалі складна ситуація. Насамперед, люди повинні розуміти і вони не мають казати: “Забудь. Нічого не було. Все вже пройшло”. Це відбиток, який зостанеться в душі назавжди і цього ніяк не зміниш.
– Як ви особисто відчуваєте себе в мирному житті?
Я повністю займаюся організацією роботи медичної служби. Раніше я постійно була на передовій. Я починала з себе, а потім вже люди почали до мене приєднуватися. Спочатку був взвод, рота, а зараз батальйон. Я постійно повертаюся на фронт: то продукти відвожу, то бійця забираю. У мене постійно “тил-фронт”, тому моя соціальна адаптація відбулася легше, а так взагалі бійці соціально не адаптовані.
Яна з орденом “Народний Герой України”
– Розкажіть про відзнаку, якою вас нагородили.
Це народний, недержавний орден.
-Яке значення він для вас має?
Насправді державні нагороди в нашій країні нічого не варті. Вони всі купуються. “ Що ж до народного визнання – це дуже важливо для мене. Це значить, що я роблю щось дійсно важливе. До того ж, мене нагороджували орденом однією серед перших. Тоді нагородили 21 бійця та волонтера. Деякі з них були з нашої команди.
(ред. – Орден «Народний Герой України» — українська недержавна нагорода, запроваджена в 2015 році за ініціативою колекціонера антикваріату та волонтера Андрія Боєчка та ювеліра Дмитра Щербакова. Нагорода виконана в двох модифікаціях: червоно-чорна стрічка на колодці — для воїнів, що зі зброєю в руках захищали українську землю; жовто-блакитна стрічка на колодці — для волонтерів та медиків.)
-Як у Добровольчому Корпусі відреагували на відставку Дмитра Яроша?
Він зараз взяв під своє пряме керівництво 5,8 батальйон і нас. Кардинального ще нічого не сталося. Велика частина людей налаштована підтримувати його. Деякі просто стали нахабами. Кожен має свою думку, однак серед нас є люди, які краще б ніколи не були б в структурі. Треба розуміти, що можуть і спецслужби пробиратися. Ті, хто просто мають свій вибір та свою думку, всі рівні. А є ті, які починають робити якісь протидії. Такого не варто робити, тому що це просто підриває репутацію зсередини.
Автор: Альона Дутчак
5 грудня близько четвертої години ранку Яна Зінкевич потрапила у жахливу ДТП. Зараз вона перебуває у важкому стані.
Джерело: Є!
