Бідність більшості населення в Україні немає під собою жодних об’єктивних підстав. Вона – вислід жадоби і захланності монополістів та їхнього головного інструменту збагачення – корпусу чиновників усякої масті.
Так на своїй сторінці у Facebook політолог Костянтин Матвієнко прокоментував статтю Івана Дем’янчука у “Вечірніх Вістях”
Свій інтерес влади
А таки помиляються ті критики української влади, які недоброзичливо наголошують, що в економічній політиці президента і уряду відсутнябудь-яка логіка. Мовляв, підвищення тарифів на комунальні послуги призводить не лише до стагнації комунального господарства, а й до фінансового виснаження домогосподарств. Це, своєю чергою, вбиває внутрішній попит на товари та послуги, що скорочує товарообіг і змушує виробників зменшувати обсяги виробництва й зарплатню найманим працівникам, а отже, відповідно, падають податкові відрахування.
Недоброзичливці додають, що підвищення цін на енергоносії й транспорт, збільшення акцизів, навіть зростання вартості послуг «Укрпошти» та інших сервісів держаних монополістів теж призводять до стрибка фактично всіх цін. Відтак основна частка видатків домогосподарств припадає на харчування, пересування, комірне. На лікування, освіту, подорожі, спортивні секції та позашкільні заняття дітей грошей не залишається. Утім, хіба вони потрібні в країні, де доступність медицини й освіти гарантується Конституцією, а з дітьми нерідко безкоштовно із задоволенням працюють наставники-ентузіасти та волонтери?
Дбайлива наша влада не забула, певна річ, заопікуватися і доступністю правосуддя, підвищивши судові збори та вартість усіляких довідок, виписок тощо. Так само, задля нібито зручності населення, «Ощадбанк» (який є власністю згаданого населення) запровадив комісію за комунальні платежі.
І хіба незрозуміло, що оподаткування пенсій працюючих пенсіонерів здійснюється саме в їхніх інтересах? Треба ж сплачувати величезну платню чиновникам, які стоять на чатах інтересів дбайливої нашої влади.
Однак кляті недоброзичливці мало не щодня поповнюють перелік тих держслужбовців, які все дужче тиснуть на кишені громадян. Уявіть, критикани поширюють наклепницьке твердження, що рівень видатків значної частини домогосподарств уже перевищує їхні доходи, тому дедалі більше українців опиняються у злиднях!
Чи повилазило тим горлохватам, що вони не бачать такого славнозвісного і унікального соціального інструменту, запровадженого урядом і особисто дорогим його керівником паном Володимиром Гройсманом, як наші епічні комунальні субсидії з бюджету? Подейкують, що обсяг бюджетних виплат за субсидіями скорочується, комунальні борги зростають, а платня працівникам комунального господарства часом сплачується із запізненням та не встигає наздоганяти дорожнечу.
Але, знову ж, це чистої води побрехеньки! Бо ж усі знають, що в першому півріччі профіцит доходу державного бюджету перевищив 29 млрд гривень. Хіба було б таке можливим, якби уряд чогось не доплачував за визначеними законом видатками бюджету, до яких належать і субсидії?
Хоча не зовсім зрозуміло, чому тоді, за офіційними повідомленням Держкомстату від 8 серпня 2017 року, борг населення за комунальні платежі ще в червні сягнув рекордних «за всю історію спостережень» 25 млрд 268 млн гривень.
То ж, як бачимо, фінансово-економічна політика влади є послідовною і логічною. А опоненти не розуміють цієї логіки не стільки через свою природну схильність до змалювання світлої картини української соціально-економічної дійсності винятково похмурими фарбами, скільки через те, що вони просто не там шукають. Логіка ж полягає не у розвитку економіки завдяки внутрішньому ринку та сприянню підприємництву, що забезпечить іноземні інвестиції в Україну.
Логіка влади така: скоротити кількість тих, хто перебуває у зоні її відповідальності – від дітей до пенсіонерів. Зменшення тривалості життя, трудова еміграція, зростання алкоголізму та інших соціальних хвороб, виробничий та побутовий травматизм перетворюють благодатну землю України на пустку. Від небокраю до небокраю її можна розорати, засадивши соняшником і рапсом, вивернути на-гора надра, вирубати ліси, позакривати назавжди села і містечка, разом зі школами та медичними пунктами. Населенню ж, яке залишиться, можна нав’язати свої стандарти споживання, а головне – свої правила суспільного буття.
Чом би не помріяти: може, і на вибори тоді не доведеться витрачатися?
Заважає владі на цьому шляху українська опозиція, лідерство у якій лягло на плечі Юлії Тимошенко. Вона дієво не погоджується зі знищенням українського села, рейдерством фермерських господарств, ліквідацією шкіл та лікарень. Вона пропонує реальні економічні шляхи зменшення комунальних тарифів за рахунок спрямування газу внутрішнього українського видобутку для українських домогосподарств, скасування податків з пенсіонерів, оподаткування дивідендів, а не депозитів громадян, обмеження видатків на розбухлий у рази державний апарат, пріоритетне фінансування усіх потреб бойових підрозділів нашого війська, збереження соціокультурної мережі.
Тому державна машина, розбудована усіма президентами від Кучми до Порошенка, випробовує найрізноманітніші засоби прибрати Тимошенко зі свого торованого шляху. Восени влада знову спрямує на це всі свої зусилля. Звісно, замаскувавшись «вищими інтересами». Себто власними інтересами, в яких немає місця ані для народу, ані для України.
